Перейти темряву

– Слухаю!

У цiеi митi Мартi здалося, що справа в неi мiзерна, безглузда та схожа на брехню, що нiяких жахливих повiдомлень вона не чула, що все це маячня й гра ii хвороi уяви, а едине, що було правдою, – бажання почути це спокiйне «слухаю» i… натиснути на вiдбiй.

– Слухаю, – повторив Андрiй.

Марта наважилася вiдгукнутися.

– Це я, – вона намагалася говорити швидко, аби вiн зрозумiв, що в неi дiйсно важлива, невiдкладна справа, яку може вирiшити тiльки вiн. – Вибач, що турбую, але менi треба порадитися…

І розповiла все, що вiдбулося сьогоднi, починаючи з самого ранку, перiодично запитуючи: «Ти ще можеш говорити?»

Мартi хотiлося бути тактовною, дати зрозумiти, що вона дещо про нього знае й не збираеться викликати ревнощi його новоi подруги.

З другого боку, цим питанням вона пiдкреслювала, що тепер вiн – не вiльний. А точнiше, не настiльки вiльний, аби не звiтувати про цю довгу розмову з колишньою дружиною перед iншою, яка, можливо, ходить (чи лежить?) поруч.

– Так… – замислився вiн пiсля ii тиради, – ти мене, як завжди, дивуеш.

Якщо нiчого не вигадуеш… Усе просто. По-перше, як буде наступний дзвiнок, подивись на екранi номер абонента – вiн мае висвiтлюватись. По-друге, на заднiй панелi апарата е порожнина для сiм-карти. Вiдкрий, витягни ii. Запам’ятала?

– І що далi?

– Нiчого. Згодом купиш собi новий пакет i користуватимешся. Це все, що ти хотiла запитати?

– Так…

– Тодi бувай!

У слухавцi залунав вiдбiй.

От i все.

Марта уявила, як, поклавши слухавку, вiн незадоволено пояснюе Тiй, Котра Поруч, що говорив iз жiнкою, яка тепер («Не хвилюйся, люба!») йому байдужа, яку давно забув (i це було зрозумiло з його спокiйного голосу), iз жiнкою безпорадною й неврiвноваженою («Істеричка! Колись сама вигнала мене…»), iз тiею, про яку не варто говорити («Ти в мене – найкраща!»)…

Марта сама не помiтила, як механiчним рухом натисла кнопку мобiлки, яка ось уже кiлька секунд знову награвала тривожну мелодiю.

Змiст чергового повiдомлення дiйшов до неi пiсля того, як вона з огидою вимкнула невiдомого абонента: «До тебе, дiвчинко, вочевидь, нiчого не доходить… Що ж… Зробимо iнакше: невдовзi збиратимешся на похорон своеi матусi.

Я не жартую! До речi, там i зустрiнемось. Ти ж не зможеш не приiхати».

О господи! Марта рвучко перевернула слухавку, вiдкрила отвiр, пiддiла нiгтем тонку пластинку. Спочатку хотiла викинути ii в прочинену квартирку, але, подумавши мить, сунула на дно прикроватноi шухлядки.