Загальний аналіз

Натовп на платформi заворушився, потiм раптом швидко й рацiонально сконденсувався саме в тих мiсцях, де мали б опинитися дверi вагонiв. Федiр Іванович на мить розгубився, поткнувся в один, потiм у другий мiнi-натовп, але його вiдтерли, тож не лишалось нiчого iншого, як бiгти у хвiст потяга, де, здавалося, люду було трохи менше. Урештi (поки вiн бiг, пасажири собi заходили) Федiр Іванович утиснувся до першого тамбура третього вагона з хвоста потяга. У нiздрi одразу вдарив гострий запах – Вагон був iз туалетом.

Люди поспiшно проходили з тамбура до салону, iззаду набiгали iншi, пiдштовхуючи в спину попереднiх: «Ще трошки… Ще чуть-чуть. Всiм iхати треба!..» Федора Івановича майже внесли до вагона. Щоб уповiльнити цей рух, письменник мусив триматися за ручки на спинках сидiнь. Робив вiн це лiвою рукою, правою водночас захищаючи кишеню пiджака пiд плащем: «Обережнiше, будь ласка. Я вибачаюсь… Я перепрошую… Обережнiше. Дякую…»

Урештi тиск у спину послабшав, i вдалось зупинитися. Ставши спиною до спини з якимсь високим чолов’ягою у шкiрянiй куртцi, Федiр Іванович якомога ширше розставив ноги, цим самим показуючи собi самому й усiм iншим: iз цього мiсця вiн уже не зрушить.

З-пiд стелi пролунало хрипке оголошення: «Обережно, дверi зачиняються!», потiм шипiння i ще двiчi те саме оголошення. Федора Івановича похилило, шарпнуло, хитнуло лiворуч-праворуч – i за вiкном, пульсуючи, ривками поповз перон iз нечисленними невдахами, яким не пощастило ввiпхатись до вагонiв. Проте це могли бути й пасажири, що чекали на зустрiчну електричку кудись до Тетерева чи, скажiмо, до Коростеня.

Електричка почала набирати швидкiсть. Лiворуч, за кварталом приватних будинкiв, майнув господарчий двiр будинку творчостi з прив’язаним там псом Бур’яном чи, може, Бураном, як його кликали росiйськомовнi дiти киiвських лiтераторiв, пхаючи тваринi до пащi недоiденi бутерброди з ковбасою. «добре, що цей будинок творчостi, цей притулок, прихисток для всiх нас, хто служить народовi своiм словом… Можна приiхати, усамiтнитись, вирватися з тiеi щоденноi марудноi суети.

Спокiйно попрацювати, а якщо захочеться, то й поспiлкуватись iз духовно близькими собi. Хоча iх насправдi так мало… Також i столиця пiд боком, що теж важливо. Лiтфондiвська полiклiнiка, медичне обслуговування. А що, хiба ж ми не заслужили? Силу свою та здоров’я витрачаемо не на абищо, кладемо iх на вiвтар розбудови рiдноi держави. То й нам за це мае бути хоча б якась вiддяка.