Жозеф Фуше

Шiстдесят трьох чоловiк, що насмiлились боронити своiх друзiв, бiльшiсть запроторила у вигнання – Робесп’ер одним страхiтливим ударом розбив сотню своiх правих супротивникiв. Та не менш завзято потрощив Робесп’ерiв кулак власнi лави – «гору»: Дантона, Демулена, Шабо, Ебера, Фабра д’Еглантена, Шомета й ще зо два десятки. Всi вони ставали проти його волi, проти його пихатого деспотизму – всiх вiн потрутив у могилу.

Нiхто не звертав уваги на цього дрiбного й сухого невидного чоловiчка з жовтим, блiдим обличчям, низьким похилим чолом, малими й водявими пiдслiпими очицями, що довгий час був затулений велетенськими постатями попередникiв.

Але час, мов косою, прорiзав йому дорогу: пiсля загибелi Мiрабо, Марата, Дантона, Демулена, Верньйо, Кондорсе – трибуна, агiтатора, вождя, письменника, оратора i мислителя молодоi республiки – вiн тепер став усiм в однiй особi, pontifex maximus[16 - Верховним жерцем (лат.).], диктатором i трiумфатором. Із тривогою дивиться Фуше, як коло його супротивника запопадливо метушаться догiдливi депутати, а той з несхитною байдужiстю сприймае такий пошанiвок; закутий у «чесноту», мов у панцер, недоступний i непроникний, Непiдкупний чванькувато й пiдслiпо позирае на кiн, упевнений, що супроти його волi не зважиться повстати вже нiхто. Але один таки наважився – той, що вже не мав чого втрачати: Жозеф Фуше попросив слова для виправдання своiх дiй у Лiонi.

Вимога, щоб Фуше виправдовувався перед Конвентом, належала Комiтетовi громадського порятунку, бо не Конвент, а Комiтет вимагав вiд нього пояснень.

Проте Фуше звернувся до найвищого й найавторитетнiшого органа – Нацiональних зборiв. Такий учинок потребував неабиякоi смiливостi. І все ж голова надае йому слово. Адже Фуше – не перший-лiпший депутат, у цiй залi його згадували не раз, його заслуги, рапорти i дii не забутi. Фуше виходить на трибуну й читае докладну доповiдь. Збори слухають не уриваючи, без будь-яких ознак спiвчуття чи неприхильностi. Але й пiсля промови жодна рука не ворухнулась. Конвент уже заляканий. Усiх цих чоловiкiв за рiк звалашила духовно гiльйотина. Колись вiльно й пристрасно висловлюючи переконання, смiливо, гучно й вiдкрито беручи участь у боротьбi слiв i думок, нинi вони вже не люблять виказувати себе. Вiдколи кат, мов Полiфем, почав то справа, то злiва хапати людей з iхнiх лав, вiдколи над кожним iхнiм словом примарною тiнню нависла гiльйотина, депутати волiють не говорити, а мовчати.