Король болю

Вiдвiвши погляд, ключник неохоче промовив:

– Челядь бачить iнодi величезну рись з вогненними очима, що гуляе вночi по замкових стiнах i подвiр’i… Кажуть, це демон, що приходить сюди з пекла…

– А ви ii бачили? – з цiкавiстю мовила Софiя.

– Так, декiлька разiв… Інакше не повiрив би i сказав, що все це вигадки.

– І що потрiбно цьому демоновi в подобi рисi?

– Невiдомо.

– Тобто вiн не чинить жодного зла?

– Нi, лише лякае челядникiв до смертi.

– Гадаю, дурня якась, – несподiвано сказав Христоф.

Йому пригадалася зустрiч з дивакуватим й моторошним на вигляд вершником, що показав iм сьогоднi шлях. Для одного дня здавалось забагато чортiвнi. Вiд такоi раптовоi рiзкостi з вуст гостя ключник згорбився i замовк, озвавшись пiсля цього лише раз:

– Вечеря о дев’ятiй в комендантськiй трапезнiй. На вас чекатиме егомосць Фiрлей.

Вiдкланявшись, вiн з такою ж спритнiстю збiг донизу по сходах, з якою пiднявся сюди. Залишалося тiльки здогадуватись, звiдки в такому геть немолодому тiлi стiльки спритностi.

– Ти мiг би бути з ним гречнiший, – дорiкнула Софiя, щойно кроки ключника затихли десь унизу сходiв.

– Так, мiг би, – Христоф i сам це розумiв, проте втома далася взнаки i не сприяла ввiчливому поводженню.

Хотiлося чимшвидше i хоч ненадовго простягнутись на якiйсь лежанцi. Хай навiть у смердячому замковому покоi. Вiн мовчки повернувся до неi спиною i рушив до своеi кiмнати. Всерединi, лиш знявши з поясу шаблю, чоловiк лiг горiлиць на низьке трухляве лiжко i з насолодою заплющив очi.

Сон прийшов до нього миттево. Спершу липкою темною пеленою застелив йому очi, а потiм крiзь неi почало пробиватися свiтло. Врештi воно зiбралося у два яскравi вогники, якi пломенiли на вiдстанi руки вiд нього. Придивившись до них, Христоф зрозумiв, що насправдi це пара чиiхось очей. Вони дивились пильно, мовби прагнули спопелити його. В цю мить чоловiк з жахом вiдчув, що тiло його сухе, наче папiр. Отже, як тiльки тi вогники до нього наблизяться, вiн спалахне.

Та ще ранiше всерединi загорiлось вiдчуття страху. І яким же був його подив, коли разом зi страхом вiн почав вiдчувати дивну насолоду. Вона огортала його i пульсувала в ньому, мовби замiсть кровi в жилах розтiкався божественний нектар. Слiдом за страхом i насолодою Христоф вiдчув над собою тепло i вагу чийогось тiла. Воно було гнучке i пругке. Добре вiдчувалися натягнутi, мов струни, м’язи та живiт, що пульсував пришвидшеним диханням.