Король болю

Раптом трохи вище грудей його пронизав рiзкий бiль, мовби хтось увiткнув йому в тiло одночасно десяток ножiв. Христоф рiзко стрепенувся i вiд того зникла з-перед очей пелена… Тепер вiн побачив, що болю йому завдають не ножi, а пазурi. А на ньому сидить, широко розкривши пащу, велетенська рись. Вiн бачив ii жовтавi зуби, що от-от, слiдом за кiгтями, мали вп’ястися в його плоть.

– Не смiй вiдвертатись вiд мене, коли я тебе хочу… – раптом почув вiн жiночий голос.

Замiсть розлюченоi тварини чоловiк побачив над собою Софiю, яка мiцно стиснувши стегнами його боки, знiмала з себе сорочку.

Груди ii вистрибнули з полону одягу i хтиво затрiпотiли пiд здiйнятими руками. Коли сорочка полетiла вбiг, вiн побачив ii обличчя, перекошене вiд лютi й бажання.

– Сучий виродку, не смiй…

Вона рiзко подалася вперед, i вiн вiдчув на своему животi ii гаряче лоно.

– Тепер начувайся!.. – знову озвалась жiнка i конвульсивно зарухалась на ньому, мовби частинка якогось точного i вiдлагодженого механiзму.

Вона скаженiла й завивала, мовби та рись не зникла, а поселилася всерединi неi i тепер керувала ii дiями.

Коли насолоди iй ставало замало, жiнка щосили била його по обличчю, хапала за волосся i, нахилившись, до кровi кусала йому вуста. Коли терпiти стало вже несила, Христоф, ухопивши ii за стан, зняв iз себе, мовби розлючену кiшку. Тiеi ж митi всi його почуття змiнилися на якесь дике блаженство, пiсля якого настало знесилення, а далi безпам’ять.

Прийшовши до тями, вiн вiдчув, що лежить на кам’янiй пiдлозi, а одяг його розкидано по кiмнатi.

Звiвшись на ноги, пiдiйшов до дверей i смикнув за ручку. Дверi виявились замкненi.

– Що за чортiвня…

Христоф зiбрав свiй одяг i якось непевно одягся. Такi бiсовi сни, та ще й не посеред ночi, йому ще нiколи не снились.

У дверi голосно постукали, i з коридору долинув голос ключника:

– Пане Христофе, за чверть години вечеря. Єгомосць не любить, коли спiзнюються. Навiть якщо це гостi…

– Іду, – роздратовано буркнув чоловiк i пристебнув до поясу шаблю.

За мить вiн вже був готовий. В коридорi Христоф рушив у протилежний бiк вiд сходiв, що вели донизу.

– Куди це ви? – здивувався ключник.

– Хiба ми не покличемо Софiю? – запитав Христоф. – Я йду сказати iй.

– Панi Софiя вже в трапезнiй, – сухо вiдповiв той, – ходiмо.

Христоф пiдкорився i слухняно пiшов за ним.

Ян Фiрлей сидiв у головi столу, вдягнений у зовсiм iнший, значно багатший одяг, як i личило коронному маршалковi.