Король болю

– Вiтаю вас, добродii, – Христоф вихопив з-за поясу свою карабелу i двiчi, хрест-навхрест змахнув нею перед собою. Лезо зi свистом розсiкло повiтря, змусивши нежданних гостей позадкувати назад до дверей.

– Чого вам в бiса треба? – запитав постоялець, вiдчуваючи, як потроху пiсля здивування його переповнюе злiсть i навiть кiлькiсть цих пройдисвiтiв не применшуе бажання посiкти iх на капусту.

– Ми шукаемо зра… зрадникiв… – пробелькотiв хтось iз них п’яним голосом.

– Яких ще зрадникiв? – гаркнув Христоф.

– Зрадникiв корони, – втрутився iнший, – тих, що виннi в занедужаннi його величностi…

«От i почалося, – подумав постоялець, – через таких п’яних недоумкiв i почалося… Вельможi порадили б мiж собою, не проливаючи мiщанськоi кровi. Тепер же непереливки буде i городянам».

– Вiд чийого iменi ви тут? – хмикнув вiн, пiдступивши до них ще ближче.

– Вiд iменi короля! – заволали вони в один голос.

– В короля немае на службi свиней! – почулося в них за спиною.

Горе-нападники озирнулися.

До тiсного покою, добряче пригнувши голову, зайшов розпорядник короля, Йон Свенсон. Коли вiн випрямився у повен зрiст, очi його палали, а обличчя було багряним вiд гнiву. За його спиною стояло ще трое жовнiрiв з королiвськоi сторожi. Вони, в свою чергу, тiльки криво всмiхались, наполовину повитягавши шаблi з-за поясу.

– Випхати звiдси цих волоцюг, – наказав своiм людям Свенсон i вiдступив убiк вiд дверей.

Однак, тi, що дiяли «вiд iменi короля» чимдуж кинулися до виходу самi, а сторожа тiльки пригостила iх наостанок щедрими копняками.

Згодом Свенсон знаком наказав iм також чекати за дверима. Щойно вони вийшли, як всерединi запанувала тиша. Христоф заховав свою шаблю i почав було про щось говорити, коли ж помiтив, що Свенсон i Софiя мовчки дивляться один на одного. Не розумiючи в чому справа, вiн вирiшив почекати, доки заговорить хтось iз них.

– Не одразу тебе впiзнав, – першим озвався вiкiнг, – не вiрю своiм очам.

– Менi також не вiриться, що це ти, – вiдповiла жiнка.

– Багато минуло рокiв.

– Атож.

Вони одночасно глянули на Христофа, який стояв, завмерши вiд подиву, а потiм знову втюпились поглядами один в одного.

– Кожного разу, коли ми бачились, ставалося щось недобре, – раптом процiдив крiзь зуби Свенсон.

– Жодного разу моеi вини в цьому не було, – вiдповiла жiнка тремтячим голосом.

По обличчю Свенсона покотився рясний пiт.

– Що цього разу? – прохрипiв вiкiнг.

– Я не знаю…

Софiя вiдвела очi.