Король болю

– Кажи!

– Не знаю, – зi сльозами мовила та.

– Що за бiсова комедiя? – втрутився Христоф, проте його нiхто не слухав.

– Вони вже тут? – перевiвши подих, твердо запитав Свенсон.

Жiнка пiдняла на нього своi вологi очi. Вони були широко розкритi i десь в iхнiй глибинi поволi загорався незрозумiлий i моторошний вогонь.

– Так, – вимовила вона чужим низьким голосом.

– Де саме? – перепитав норман.

Вуста Софii раптом почорнiли i скривились, як у бiснуватого.

– Позаду тебе…

В ту ж мить ззовнi почулися звуки бою.

Брязкання зброi, слова лютих проклять i стогони поранених. Свенсон, вихопивши шаблю, кинувся за дверi, проте на нього там вже чекали. Хтось швидко i точно завдав йому удару шаблею в груди. Вiкiнг заревiв, наче лев i, викинувши лiвицю вперед, пiдтягнув нападника до себе. Своею велетенською рукою вiн тримав його за шию, мов гусака, дедалi мiцнiше ii стискаючи, хоч сам при цьому стiкав кров’ю. Христоф кинувся йому на допомогу i, перше, що вiн побачив за дверима – це були порубанi тiло волоцюг, що вдерлися до його кiмнати. Поруч з ними лежало двое з королiвськоi сторожi, а третiй вiдчайдушно вiдбивався вiд цiлого загону якихось нових нападникiв.

– Хто це в бiса такi? – вигукнув Христоф, намагаючись дiстати шаблею когось iз них.

У вiдповiдь, львiв’янин сам отримав добрий десяток майстерних ударiв, якi ледве зумiв вiдбити.

– Нема часу, – прохрипiв Свенсон, задушивши врештi того, кого тримав за горло. Тепер вiн використовував його мертве тiло, як щит, – повертайся досередини…

– І що далi? Будемо вiдсиджуватись, як щурi? – запротестував той.

– Досередини негайно! – гаркнув Свенсон, i на губах його виступила кров.

Христоф неохоче пiдкорився. Вiдштовхнувши своiх супротивникiв якнайдалi вiд себе, вiн кинувся назад до кiмнати. Вхiд миттю загородив Свенсон. Накинув мертве тiло, яким досi прикривався, собi на спину, а до Христофа й Софii повернувся обличчям.

– Тiкайте через вiкно, – прохрипiв норман, – я довго не зможу iх стримувати.

З iншого боку хтось вдарив його шаблею по нозi, i Свенсон важко опустився на колiна.

Однак i в такому положеннi нападники не перевищували його зростом, тому вiн все ще надiйно захищав вiд них вхiд до покою.

– Чому я маю тебе залишати? – промовив Христоф.

– Бо в тебе доручення вiд короля!.. – вiдповiв норман. – Йди, чорт забирай…

Вдруге за останнiй час Христоф i Софiя мусили тiкати з заiжджого двору крiзь вiкно, наче злодii або постояльцi, яким нiчим заплатити за ночiвлю.