Король болю

Цього разу висота було бiльшою, а вiкно меншим. Полетiвши сторчака донизу, кожен iз них гепнувся на брукiвку, боляче при цьому забившись. Софiя скрикнула з болю.

Христоф звiвся на ноги. Обережно ступив крок, потiм другий… При падiннi тiльки забив колiно, але рухатись це надмiру не заважало.

– Йдемо Софiе, – прошепотiв вiн, простягаючи iй руку.

Жiнка, на щастя, також вцiлiла. Вони хутко рушили до конюшнi. Ще мить, i цi двое, навiть не засiдлавши коней, помчали темними кракiвськими вулицями просто навмання, геть з мiста…

Вранцi наступного дня, як тiльки Софiя розплющила очi, перше, що вона побачила – це була бездонна синь чистого неба просто перед нею.

Час вiд часу його стрiлами пронизували птахи, викрикуючи щось тривожне i голосне своiми пташиними голосами. Пiд головою вона вiдчула дбайливо покладену сумку, а поруч з ii обличчям легко гойдалася волога вiд роси трава. Був ранок.

Жiнка пригадала, як змучена останнiми подiями, ледве дочекалася, коли вони з Христофом зупиняться, а потiм, либонь, просто зомлiла вiд утоми.

Софiя була загорнута в його плащ i почувалася цiлковито затишно. Трохи пiднявши голову, роззирнулась довкола, шукаючи Христофа.

Той був неподалiк. Мовчки сидiв на травi, дивлячись кудись удаль, де в перших променях липневого сонця танув прохолодний вранiшнiй туман.

– Доброго ранку, – привiталась Софiя.

Христоф звернув до неi втомлене обличчя, на якому свiжiв шрам вiд учорашньоi сутички в постоялому дворi.

– Вiтаю, – мовив вiн i знову вiдвернувся.

– Про що ти думаеш? – за якийсь час запитала Софiя.

Вона з приемнiстю вдихнула насичене травами й запахом землi вранiшне повiтря. Довкола, скiльки оком кинь, простягалося заквiтчане поле. В такi митi, як нiколи, усе внутрiшне ество хоче жити.

– Я думаю про бiдолаху Свенсона, – вiдповiв львiв’янин, – i про те, що вчора вiн славно загинув. Душа його, справжня душа воiна, либонь вже десь перед райськими воротами.

– Мабуть… – тепер i Софiя повнiстю пригадала вчорашнiй день, добряче спохмурнiвши.

– В мене безлiч питань до тебе, – продовжив Христоф, – найперше, звiдки ви зналися ранiше зi Свенсоном?

– А iсти ми будемо? – зiтхнула вона. – Зiзнатися, ще вiд учора вмираю з голоду…

Христоф пiдтягнув до себе дорожню сумку, яка слугувала до цього Софii подушкою, i дiстав звiдти хлiб та шмат солонини. Роздiливши все навпiл, вони мовчки поснiдали. Пiсля цього львiв’янин удруге звiв на неi погляд.

– Це сталося понад десять рокiв тому. У Венецii.