Лемберг. Візит доктора Фройда

Минаючи ятки з глiнтвейном, що iх стояв цiлий ряд на Туркенштрассе, Нiманд з приемнiстю вдихнув ароматнi випари гарячого вина та спецiй, i це несподiвано додало йому доброго настрою. Раптом проблема з нiчними кошмарами почала здаватись йому не такою вже й значущою. Хтозна, може, вiн сам забагато значення надае цим нiчним видiнням? А варто було всього лиш знайти собi добре снодiйне. Адже iн’екцiя, яку зробив йому доктор Когер, допомогла… То, може, й не слiд турбувати добродiя Фройда? Але ж Когер вже домовився про аудiенцiю.

Якуб дiстав з кишенi годинника i, пiдставивши його пiд свiтло лiхтаря, глянув на циферблат. Було тiльки чверть по п’ятiй. «Можна йти повiльнiше, – подумалось йому, – до Бергассе лишилось кiлькасот метрiв…»

Опинившись на мiсцi, Якуб знову перевiрив час. Годинник i далi показував чверть на шосту.

– От дiдько! – не втримався Нiманд.

Мабуть, вчора, коли вiн упав, годинниковий механiзм пошкодися, хоч iще цiлу добу працював справно. Або ж – i найпевнiше так i було – Якуб просто забув його завести цього ранку.

Вiн запитав, котра година, у випадкового перехожого i з жахом дiзнався, що насправдi вже чверть по шостiй. «Пан Фройд любить пунктуальнiсть», – згадав вiн слова Когера i вiдчув, як на лобi пiд капелюхом у нього виступив пiт. Та проте Нiманд усе ж подзвонив у дверi.

За кiлька хвилин йому прочинила служниця.

– Доброго вечора, – привiтався Якуб, гречно знiмаючи капелюха, – я до пана доктора.

– Прошу заходьте, – вiдповiла та, зморщившись вiд холоду та вiтру, що вривались до помешкання з вулицi.

У передпокоi Нiманд вручив iй записку вiд Когера, i служниця понесла ii Фройду. Чекати йому довелося якихось двi-три хвилини, проте вони здалися йому годинами. Жiнка повернулась iз приязною посмiшкою на обличчi, мовби для того, щоб трохи заспокоiти гостя (а може, вона посмiхалась так кожному, що здавалось очевиднiшим), i попросила Нiманда йти за нею.

З передпокою вони потрапили в широкий коридор, залитий м’яким свiтлом електричних свiтильникiв.

На стiнах висiло декiлька ренесансних картин, а пiд ногами тягнулася простелена темно-коричнева дорiжка. В кiнцi коридору виднiлося двое дверей. Наблизившись до них, служниця раптом сповiльнила ходу i пiшла навшпиньки, хоч завдяки дорiжцi ii кроки й так були безшумними. Якуб не розумiв, чому вона це робить, адже доктор уже повiдомлений про вiзитера, а отже, встиг вiдiрватися вiд справ, проте, видно, в цьому домi так було заведено.