Лемберг. Візит доктора Фройда

Гадаю, через тутешнiй клiмат…

– Я не жартую, – похитав той головою, – ваш начальник, директор лемберзькоi полiцii Вiльгельм Шехтель, мiй давнiй приятель, а шеф Evidenzbureau – рiдний дядько моеi дружини. Як гадаете, цього досить, щоб розв’язати чиiсь дрiбнi негаразди?

Замiсть вiдповiдi комiсар щосили трiпнув рукою, в якiй тримав сiрник, оскiльки полум’я вже дiсталось до пальцiв.

– Вам виднiше, – сказав вiн, урештi запаливши цигарку iншим сiрником. – Але я не впевнений, чи можу вам допомогти.

– Зробiть, що пiд силу…

Вiстович помiтив, як зморшки на обличчi цього чоловiка раптом стали рiзкiшими, а в його очах прочитався бiль i втома.

Втiм, вiдповiдь його була рiшучою:

– Даруйте, пане Штальмане. Я змушений вiдмовитись…

– Вам так сподобалося в Данцигу, що не хочете повернутись додому? – запитав вiденець.

– Якщо подумати, то повертатися менi нiкуди, – вiдповiв комiсар. – У Львовi мене нiхто не чекае.

– Ну що ж… Переконати вас я навряд чи зумiю, – дещо розчаровано проказав шеф-iнспектор.

 – Хай буде так… Жаль тiльки витраченого часу.

Вiн звiвся з-за столу i, дiставши з гаманця декiлька марок, поклав iх на стiл бiля свого кухля.

– Бувайте, пане Вiстовичу.

Штальман одягнув пальто i рвучко подався до виходу. Залишившись за столиком сам, комiсар неквапно допив свiй портер i викурив ще одну цигарку. Тiльки тепер у головi вiдчулося легке приемне запаморочення вiд тютюну й алкоголю. Та водночас глибоко в душi озвалися голоси сумлiння. Вони були зовсiм тихими i говорили несмiливо, а проте повiдомляли Вiстовичу, що слiд було б проявити бiльше спiвчуття до цього чоловiка.

Але надто вже не хотiлося знову зв’язуватися з Вiднем… Сумлiння врештi стихло i надалi мовчало, тож комiсар спокiйно попросив рахунок i, заплативши, вийшов на вулицю.

Було вже зовсiм темно, i навiть море зникло в густому проваллi балтiйськоi ночi, озиваючись звiдти лишень холодним вiтром i звуками прибою. Вiстович пiдняв комiр плаща i глибше насадив на голову капелюха. Пiсля теплого трактиру прибережний холод пронизував його до самих кiсток.

В цей час йому подумалось, що вечiрнi прогулянки бiля моря краще припинити. Якось надто легко вдалося Штальману його вистежити. А на мiсцi цього вiденця мiг бути будь-хто iнший… Вiдiгнавши, врештi, цю думку, що вiдгонила параноею, комiсар прискорив крок i невдовзi звернув з набережноi. Тут, пiд блiдо-жовтою плямою свiтла вуличного лiхтаря, починалася вузенька брукована вуличка, що вела до його тимчасового дому.