Лемберг. Візит доктора Фройда

Вiстович пропустив його теревенi повз вуха i важко сiв на стiлець.

– Вiдвiдати мене вирiшили? – буркнув вiн.

– Назвемо це так… Менi розповiли, що ви зчинили пожежу в помешканнi, яке винаймали.

– Зовсiм не я.

– Справдi? А хто це пiдтвердить? Може, Ганс, якому ви ледь не зламали щелепу?

Комiсар промовчав.

– А ще, скажу по секрету, вас пiдозрюють в тому, що ви росiйський шпиг.

Вiстович стрепенувся.

– Я? Шпиг?

– Так, вам не почулося.

– Звiдки така дурня?

– Ви зi схiдних рубежiв Європи.

До того ж русин… – розвiв руками Штальман. – А ще навряд чи поясните, чим займалися останнi декiлька мiсяцiв тут, у Данцигу… Спробуйте менi заперечити.

Вiстовичу пригадалися власнi роздуми щодо «мертвих» справ у тутешнiй полiцii, для яких вiн чудово б пасував у ролi цапа-вiдбувайла.

– А тепер послухайте мене, комiсаре… Уважно, як тiльки зможете… – Штальман раптом сперся руками на стiл i нахилився до нього так близько, що Вiстович вiдчув запах його «K?lnisch Wasser».[15 - «Кельнська вода» – одеколон.

] – Я досi можу витягнути вас iз цiеi дупи, тiльки тепер менi це буде коштувати втричi дорожче. Втiм, я це зроблю, але ви одразу вирушите зi мною до Вiдня, де негайно вiзьметесь за справу, про яку ми говорили в тому вошивому трактирi…

Не чекаючи вiдповiдi, Штальман вiдiрвався вiд столу i рушив до дверей. Втiм, чи мiг Вiстович вiдповiсти iнакше, анiж згодою? Адже вiн добре знав, що за шпигунство вiднедавна вiшають. Як в Австро-Угорщинi, так i в Нiмеччинi.

За квадранс до кiмнати повернулися тюремнi наглядачi i вiдвели його назад у камеру.

Там комiсару довелося пробути ще добу, а вранцi наступного дня йому повiдомили, що вiн може забиратися пiд три чорти.

Бiля головноi в’язничноi брами вже стояла дорожка, звiдки визирав Штальман. Тепер вiн виглядав дещо привiтнiшим.

– Сiдайте хутчiй, – запросив вiн комiсара. – Гадаю, вам i самому хочеться якомога швидше покинути це мiсце.

– Зайве говорити, – вiдповiв Вiстович i сiв на лавку поруч з вiденцем.

– Weidengasse, 10, – назвав той адресу вiзниковi, i вони рушили.

– Там невеличкий, але затишний готель, – пояснив вiн Вiстовичу, – приведете себе до ладу i вiдпочинете. А я тим часом замовлю нам квитки на потяг.

– До Вiдня? – перепитав комiсар.

– Звичайно, куди ж iще? Чи ви проти, чорт забирай?

– Нi, але пропоную вирушити спочатку до Лемберга.

– Чому? Скучили за батькiвщиною?

– Менi треба освiжити в пам’ятi матерiали справи, яку я розслiдував два роки тому.