Лемберг. В’язниця душ

Дихання його було рiвномiрним, а мармиза вдоволена, мовби снився йому найсолодший сон. Самковський не витримав i щосили вперiщив його по цiй вдоволенiй мармизi. Навiть Вiстович здивовано глянув на свого пiдлеглого. Мiж тим, це подiяло, i Тепфер заворушився. Тодi Самковський уперiщив його ще раз. Пiсля цього пацiент схопився з мiсця i здивовано роззирнувся довкола.

– Де я? – запитав вiн.

– У лiкарнi, – вiдповiв комiсар.

– У лiкарнi? – перепитав Тепфер. – А ви хто?…

Та не встигли тi вiдповiсти якимось злим жартом, як чоловiк схопився за голову.

– Як болить… – заскиглив вiн i знову лiг.

– Пане Тепфер, – мовив комiсар, зовсiм не спiвчуваючи хворому, – це правда, що ви прибули сюди вчора з Вiдня?

Той помовчав, мовби пригадуючи, звiдки ж вiн насправдi прибув, а потiм легенько кивнув.

– І вас запросила сюди Алоiза Вольфович?

Тепфер знову помовчав, а потiм кволо промовив:

– Звiдки ви про неi знаете?

– Волiли б не знати, пане Тепфер, – щиро зiзнався Вiстович, – але сьогоднi вранцi ii знайдено мертвою в готелi «Три корони».

– Як – мертвою? – з жахом перепитав той.

– А так. Голою, з посiченою спиною i раною в грудях, – втрутився Самковський.

– Невже це для вас новина? – запитав Вiстович, знаком наказавши ад’юнктовi мовчати.

– Чому ви так кажете? Стривайте… Ви вважаете, що це я? Я вбив ii? – iз розпачем у голосi промовив Тепфер.

– А чом би й нi, пане Тепфер? – Комiсар закурив i поволi пройшовся вздовж палати. – Ви могли це зробити, скажiмо, зi своiм спiльником, а потiм попросити його замкнути вас у шафi i здати ключ вiд номера.

– Дурницi! – Тепфер обхопив голову руками. – Боже, якi дурницi! Дайте менi цигарку… Я все вам розповiм, але спершу дайте цигарку…

Самковський неохоче з ним подiлився, а потiм кинув йому на лiжко сiрники. Тепфер закурив, жадiбно втягуючи дим у легенi. Вiн притулився спиною до стiни i пiдтягнув колiна до пiдборiддя. Вiн усе ще був у своему елегантному вiденському костюмi, щоправда добряче зiм’ятому i без половини гудзикiв.

– Я направду знав панну Вольфович, але досить недовгий час. У серединi серпня вона прибула до Бадена на лiкування, там ми i познайомились. У нас виявилось багато спiльного: ми обое любили поезiю i живопис, тому годинами могли проводити разом, цитуючи Шiллера чи Байрона. Блукали разом по вулицях мiста, i вона час вiд часу зупинялась, щоб зробити замальовки у своему блокнотi.