Лемберг. В’язниця душ

Оглянувши кiмнату, професор попросив залишити iх наодинцi з Тепфером, i всi вийшли.

Їхня ромова тривала щонайменше годину, аж комiсар спробував зазирнути досередини, проте Тофiль нервовим тоном попросив його зачинити дверi i бiльше не пхатися. Ще за пiвгодини психiатр вийшов й одразу почав збиратися.

– Спiзнююсь, чорт забирай, як же я спiзнююсь, – бурмотiв Тофiль.

– Що скажете про нього, пане професоре? – запитав Фельнер, кивнувши в бiк дверей, за якими лишився Тепфер.

– У нього спостерiгаеться певний девiантний синдром, – вiдповiв професор, поспiхом застiбаючи плащ, – загалом досить цiкавий експонат… Ось чому я витратив на нього купу часу.

Тофiль узяв у руки свiй капелюх i струсонув з нього пил, хоча той здавався цiлковито чистим.

– Я думаю, в дитинствi вiн зазнавав сексуальних знущань з боку старшоi жiнки, – продовжив професор, – таке в мене склалося враження. Я ж бо маю досвiд у таких справах.

– Отже, вiн може бути вбивцею? – запитав комiсар.

– Я цього не сказав, пане Вiстовичу, я цього не сказав…

Психiатр попрощався i поспiхом вийшов з кабiнету. Полiцiянти залишилися стояти, мовчки чекаючи розпоряджень шефа.

– Веземо його на Баторiя? – врештi запитав Самковський.

Вiстович зазирнув до кiмнати, в якiй сидiв Тепфер. Тому знову зробилося кепсько, i його трусило тепер iще гiрше.

– Вiдвезiть його назад до лiкарнi, – розпорядився Вiстович, – нехай спершу оклигае.

Комiсар закурив i сам також вийшов на вулицю. Вiн подався широкою алеею, уздовж якоi густо стелилось жовто-червоне кленове листя, падаючи з дерев i не опираючись раптовим подихам вересневого вiтру. Цього разу не дощило, проте погода однаково була поганючою. Перехожi, тримаючи сторчака комiри плащiв, прискорювали крок, тихо лаючи цю ранню осiнь, яка вже давно поховала всi надii на будь-яке тепло. Тiльки двом кiнним полiцейським нiкуди було подiтись, i вони мовчки мусили терпiти колючий вiтер, грiючись хiба що вiд кiнських тiл.

Вiстович, минувши вулицю Баторiя, де на перехожих непривiтно зиркав «кримiнал», вийшов на Галицьку i рушив у бiк монастиря бернардинiв. Монахiв пiсля цiсарських реформ тут уже не було, а в декiлькох iхнiх келiях розмiстився архiв. Чималу його частину займали полiцiйнi документи, тож вiзити полiцiянтiв були наперед узгодженi.