Лемберг. В’язниця душ

В архiвi комiсар попросив дати йому всi полiцiйнi акти, що стосувалися вбивств, починаючи вiд 1850 року. І коли перед ним поклали цiлу гору документiв, той зрозумiв, що залишиться тут до самого вечора.

Робота, однак, несподiвано його захопила, i майже двi години промайнули нечутно. Нарештi, декiлька випадкiв, що сталися у Львовi в 1869 роцi, його зацiкавили. Тодi, восени, як i зараз, у мiстi було вбито п’ять молодих жiнок. У кожноi на тiлi виявили слiди побиття, ймовiрно батогом. Вбивцю не знайшли, i справи залишились нерозкритими.

Комiсар вiдчув, як на його чолi виступив пiт. Захотiлось ковтнути свiжого повiтря, i, розстебнувши сорочку, Вiстович спустився донизу. Трохи так постоявши, вiн викурив цигарку i повернувся до роботи.

Ще за кiлька годин його чекало нове вiдкриття: у 1880 роцi сталася подiбна серiя вбивств. Знову п’ятеро жiнок, i знову на тiлах слiди побиття. Серед документiв були й висновки полiцiйного лiкаря: жертви не опирались побиттю. У вбивствах цього разу звинуватили якогось Яна Камiнського, якого, щоправда, згодом вiдпустили, бо вину його довести не вдалось.

Утiм, далi зазначалось, що вже за пiвроку Камiнський потрапив до божевiльнi, де ним зайнявся доктор Аркадiуш Тофiль. Подальша доля цього чоловiка була невiдомою, але з’ясувати ii, здавалось, зовсiм неважко. Варто було тiльки ще раз навiдати професора.

Чомусь у жодному полiцейському рапортi не значилось про схожiсть убивств 1869 i 1880 року. Мiж ними всього 11 рокiв, отже, iх могла скоiти одна й та сама особа.

«Якщо йти далi за такою послiдовнiстю, – мiркував комiсар, – то наступнi злочини мали б статися в 1891 роцi, а потiм – у 1902-му…» Вiд останньоi думки його знову кинуло в пiт.

Вiстович взявся переглядати папери далi, проте вони закiнчувались 1881 роком. Решта документiв ще знаходились у полiцiйнiй картотецi. Спiшно виходячи з архiву, вiн думав лише про одне: якщо в 1891 роцi також вiдбулися схожi вбивства, то це означатиме, що злочин 69-го, 80-го та нещодавне вбивство Алоiзи Вольфович – справа рук одного манiяка.

Того самого, якому щоразу були потрiбнi п’ятеро молодих жiнок, переважно шляхетського роду. Декотрi з них були навiть художницями, як Алоiза…

На думку знову спав дивакуватий «Клуб любителiв мистецтва», про який розповiв iм Тофiль. Завтра ж треба буде ще раз навiдатись у кав’ярню «Рембрандт» i знову перевiрити список учасникiв клубу. Якщо серед них е вбитi аристократки, тодi вiн на вiрному шляху.