Лемберг. В’язниця душ

Убивця походить з iхнього кола, а отже, i з iхнього клубу.

Мiсто вже огортали сутiнки, а слiдом за ними прокидалися розкиданi то тут, то там електричнi лiхтарi. Вони висвiтлювали довкола себе жовто-блiдi плями, мов таемнi кола, всерединi яких випадковий перехожий мiг не боятися зловiсних чарiв осiнньоi мiськоi ночi.

Переходячи вiд однiеi такоi плями до iншоi, Вiстович копирсався у своiй пам’ятi, намагаючись пригадати той 1891 рiк, коли вiн уже був комiсаром. Проте йому не вдалося пригадати жодного вбивства, яке пiдходило б цiй послiдовностi.

У будинку полiцii знову нiкого не було, крiм чергового. Вiстович узяв у нього ключ i пiднявся на третiй поверх, де знаходилася полiцiйна картотека. Тут вiн увiмкнув свiтло, зняв капелюха та плащ i заходився шукати потрiбний рiк. Документи в полiцii, на жаль, не були розмiщенi в такому ж суворому порядку, як у мiському архiвi. Вбивства стояли поруч з крадiжками, скаргами на циган i волоцюг, актами про потопельникiв, яких дiстали з Полтви, та всiм iншим.

Це неабияк дратувало Вiстовича, бо пiсля роботи в архiвi вiн почувався страшенно втомленим, до того ж вiдчував несамовитий голод, не маючи сьогоднi анi обiду, анi вечерi.

Чимало випадкiв комiсар упiзнавав, а подекуди йому траплялися його власнi рапорти про той чи iнший злочин. Утiм, нiчого схожого на вбивства двох попереднiх рокiв i вбивство Алоiзи Вольфович вiн не знайшов. Злий, голодний та розчарований комiсар Вiстович спустився донизу i, навiть не попрощавшись з черговим, вийшов на вулицю.

Його теорiя розсипалася, мов картковий дiм, але якщо вона все-таки правильна, то Алоiза Вольфович була тiльки першою жертвою невiдомого манiяка. Далi будуть ще i ще, як у 1869-му чи 1880 роцi… Годi було навiть уявити, який iз цих двох варiантiв гiрший, а який кращий.

Одинокий трамвай, як i вчора, завiз його на Понiнського, i пройшовши вiд зупинки декiлька крокiв, комiсар опинився перед будинком Бейли. Сьогоднi вiн знову тiкае, йому знову хочеться заховатись вiд усього свiту, забувши бодай на вечiр про свою роботу.

На порозi вiн усмiхнувся, пригадавши, як Бейла просила його прийти сьогоднi тверезим. Що ж, вiн уважив ii прохання.

Жiнка чекала його i зустрiла в передпокоi лагiдною посмiшкою. Вiстович нiяк не мiг збагнути, чому ця красуня така ж самотня, як i вiн. Тому що еврейка? Дурницi! Уникае барвистих вечiрнiх товариств? Можливо… Колись вона була замiжня, але що сталося потiм, вiн не знав.

У вiтальнi для нього був накритий стiл.