Лемберг. В’язниця душ

Полковник розсмiявся i, дiставши з кишенi складаний нiж, обережно розрiзав мотузку на руках комiсара.

– Дозвольте запитати ваше iм’я, – мовив пiсля цього офiцер.

– Комiсар Адам Вiстович, – вiдповiв звiльнений.

– Отакоi, – вiйськовий, здавалося, був украй невдоволеним, – полiцiя нам допомагае?

– Аж нiяк, – заперечив комiсар, – я опинився тут майже випадково…

Той подивився на нього з пiдозрою, але раптово знову посмiхнувся i по-дружньому простягнув руку.

– Прошу вибачення, я не представився. Полковник Альфред Редль… Ми давно стежили за цими росiянами.

– Вам усе вдалося якнайкраще, пане полковнику, – сказав комiсар, – до того ж дозвольте щиро подякувати за мое звiльнення.

Хвилину подумавши, вiн додав:

– Будьте певнi, бiльше мене в цiй справi нiчого не цiкавить.

Редль, здавалося, нарештi зрозумiв, що нiхто не дiлитиме з ним його трiумфу, i по-дружньому вдарив комiсара по плечу.

– Бачу, ви змученi, пане Вiстовичу, – сказав вiн, – що ж, я не смiю бiльше вас затримувати.

Вони попрощалися, i комiсар, нарештi, потрапив на свiже повiтря. Надворi було вже темно, й уздовж хвилястих алей парку загорiлися лiхтарi. Гроза закiнчилась, i тiльки з пожовклого листя донизу час вiд часу зривалися поодинокi краплини.

Вiстович пройшов кiлька крокiв i зрозумiв, що прямуе до тiеi частини парку, яка виходить на вулицю Понiнського. Вiн знову йде до Бейли. Цього разу як волоцюга або як побитий пес, якому нiхто, крiм неi, не перев’яже рани.

На порозi йому стало страшенно зле: голова затрiщала вiд болю, а на очi нависла густа пелена. Вiн подзвонив у дверi i став чекати. Якщо Бейли не буде зараз удома, вiн упаде просто тут i лежатиме хтозна-скiльки. Як волоцюга або як побитий пес…

На щастя, дверi вiдчинились, i тендiтна жiнка з’явилася на порозi. Пiдхопивши пiд руку, мовби справдi могла втримати, вона провела його до помешкання i допомогла зняти брудний плащ. Бейла, як завжди, нiчого не запитувала.

* * *

У полiцii Вiстович з’явився тiльки за два днi, коли йому остаточно стало краще. В кабiнетi за друкарською машинкою працював Самковський. Вiн, як завжди, трохи пiдвiвся при появi шефа, але цього разу ховав очi. Комiсар помiтив чималий синець на його фiзiономii, згадку про iхню останню розмову в Стрийському парку. Кумедним було те, що пiсля своiх пригод у кав’ярнi «Рембрандт» Вiстович мав на обличчi такий самий.