Лемберг. В’язниця душ

Самковський трохи помовчав, чекаючи, доки Вiстович запалить цигарку i з приемнiстю затягнеться димом, а далi продовжив:

– Менi вдалося дещо дiзнатися про цю дiвчину.

Комiсар уважно подивився на пiдлеглого.

– Вона мала певну делiкатну недугу, – сказав той, – була нiмфоманкою…

– Он як? – Вiстович випустив струмiнь диму i, примружившись, уже не зводив очей з Самковського, забувши про цигарку. – А як ти про це дiзнався?

– Знайшов одного фацета, який працював садiвником на вiллi ii батечка. Вiн розповiв, що та мордувала його по кiлька разiв на день, i не тiльки його, а й конюха, i навiть поварчука…

– І при цьому хотiла, щоб ii сiкли батогом? – запитав комiсар.

– Бiльше полюбляла рiзку, як у школi…

Пiд’iхав фiакр, i чоловiки залiзли всередину, наказавши вiзниковi вести iх на Кульпаркiв. Той рушив вулицею Коперника вгору, а згодом, бiля костелу Магдалини, звернув лiворуч, на Потоцького, де трохи жвавiше покотився донизу. По вулицi 29 Листопада фiакр поiхав геть повiльно. Вiстович, спираючись на борт, трохи пiдвiвся з лавки i запитав у вiзника, в чому рiч.

Той пояснив, що його шкапа почала шкутильгати, а тому гнати ii вiн не може. Ледве дотягнувши до залiзничноi колii, той i зовсiм зупинив фiакр, кажучи, що мусить перевiрити ii копита.

Полiцiянти вийшли, постановивши дiстатися до лiкарнi пiшки, оскiльки залишалось уже зовсiм небагато. Вiзник щиро подякував, перепросив за трафунок i взяв iз них тiльки половину плати.

Вiстович i Самковський, перейшовши через колiю, що з’еднувала Львiв iз Чернiвцями, подалися далi вузькою ямкуватою стежкою.

Стежка дивом пробивалася крiзь заростi терну й височенних будякiв, i кожен, хто йшов нею, либонь, побоювався, що вона от-от пропаде з виду, лишивши його в непролазних нетрях, звiдки був тiльки дошкульний шлях назад.

На щастя для полiцiянтiв, так не сталося, i невдовзi хащi залишилися позаду. Натомiсть, попереду завиднiлась висока цегляна огорожа, з-за якоi виростали чималi дерева старого парку.

– Оце, мабуть, «дурка», – припустив Самковський, загортаючи всередину краi розiрваноi кишенi, – тiльки з iншого боку.

– Треба знайти якийсь вхiд, – сказав комiсар.

Пройшовши кiлька десяткiв крокiв уздовж огорожi, чоловiки побачили хвiртку, щоправда, та була замкнена зсередини. Перезирнувшись мiж собою, вони мовчки пiдiйшли i впiвсили на неi налягли. З iншого боку почувся хрускiт, i хвiртка вiдчинилась.

Вiд неi тягнулася коротка стежина, що впиралася далi в мощену алею.