Лемберг. В’язниця душ

На подив полiцiянтiв, алея виглядала затишною, i годi було й подумати, що веде вона до шпиталю для божевiльних. У кiнцi алеi проглядалася гарна триповерхова будiвля самоi лiкарнi. Навпроти входу в правильному геометричному порядку росли кущi, а посеред них дзюркотiв невеликий фонтан. Оминувши його, чоловiки пiдiйшли до головного входу, проте дверi виявились зачиненими. Самковський шарпнув ще кiлька разiв дверну ручку, а потiм задер голову догори. Одразу над ними виднiлись вiтражi каплички, що знаходилась на другому поверсi, а помiж них велика статуя Божоi Матерi.

Поверхом вище тягнувся ряд мовчазних вiкон. Деякi з них були прочиненi, виставляючи напоказ заржавiлi грати, за якими не було видно нiчого, окрiм темного простору.

– Все тут по-вар’ятськи, – буркнув Самковський, – не здивуюсь, якщо вони потрапляють усередину через горище.

Комiсар хмикнув у вiдповiдь i неквапним кроком подався оглядати будiвлю справа. Ад’юнкт, натомiсть, вирушив лiворуч. Невдовзi вони вiдiйшли на доволi значну вiдстань. І, вже навiть озирнувшись, не могли побачити один одного.

Самковський iшов усе далi й далi, шукаючи ще однi дверi, котрi вели б усередину, або яке-небудь прочинене навстiж вiкно на першому поверсi. Проте анi того, анi того не траплялося, i це його неабияк сердило. Зненацька практикант почув обережнi скрадливi кроки. Вiн рiзко обернувся i побачив перед собою двох дивних типiв у якомусь чудернацькому одязi. Типи загрозливо тримали в руках мiтли, якими зазвичай пiдмiтають листя, i хижо, по-тваринному, шкiрились.

Спантеличений Самковський ступив два кроки назад, але одразу ж напоровся на стiну лiкарнi, яка надiйно стримала його втечу. Тим часом двое незнайомцiв пiдiйшли зовсiм близько, i практикант навiть чув iхне важке дихання. Зброю ад’юнктам не видавали, тому Самковський мiг розраховувати тiльки на своi кулаки. Спочатку вiн хоробро виставив iх уперед, потiм спробував заговорити з психами i довiдатись, чим iх розгнiвив, але тi без жодних слiв далi сунули просто на нього. Зрештою, вiн метнувся вбiк, оскiльки це був единий можливий шлях втечi, але тiеi ж митi удар мiтлою звалив його з нiг.

Вiстович, який вирiшив повернутись назад до головного входу i дiзнатися, як справи в пiдлеглого, здалеку побачив двох нападникiв, що, здiймаючи мiтли високо над головами, щодуху гамселили ними когось на землi. Жертва голосом Самковського вiдповiдала iм брудною лайкою i вiдчайдушно гукала на допомогу.

– Лишiть його, тварюки! – вигукнув комiсар, кидаючись до них.