Лемберг. Небо над Віднем

Однак ii спiврозмовник вирiшив себе опанувати i вдруге не називати iмперську залiзницю гiвняною. Чоловiк глибоко вдихнув, а видихнувши, запитав спокiйнiшим голосом:

– А дилiжанси, Клавдiе? Ви дiзнавались про дилiжанси?

– Бiльшiсть вiзникiв мобiлiзували до вiйська, – вiдповiла секретар, – а новi не знають дороги… Дилiжанси також не ходять.

Доктору Шойману знадобилось чимало зусиль, щоб подякувати Клавдii i спокiйно покласти слухавку. В ту мить вiн чiтко зрозумiв двi речi: те, що його секретар як завжди чесно виконала свою роботу, тобто можливостi дiстатись до Вiдня в нього справдi немае, i те, що через свою жадiбнiсть вiн застрягне в цьому проклятущому Львовi надовго.

Доктор Шойман вкотре з жалем пригадав, як два тижнi тому друзi переконували його завершити всi своi справи в Лемберзi i чимшвидше повертатись до столицi. Росiйськi вiйська тодi ще стояли на кордонi, але газети, переважно вiденськi, переконували, що вiйна неминуча. Однак Шойман не поспiшав. На Площi Ринок i далi продавали його улюбленi медяники, в Стрийському парку гуляли гувернантки з дiтьми, а театри сповiщали про новi прем’ери.

Все було як завжди, i, здавалося, нiчого не змiниться найближчi сто рокiв. А тут ще й трапився багатий пацiент з дерматозом, i доктор Шойман остаточно вирiшив зачекати.

Тепер, коли царськi вiйська стояли десь пiд Олеськом, вiн знесилено гепнувся в крiсло, подумки проклинаючи все на свiтi: вiйну, росiян, дерматоз, лiтню спеку та себе самого…

Згадавши про свого пацiента, доктор Шойман iнстинктивно глянув на годинник.

Був рiвно полудень, а хворий чекав його о пiв на першу. Залишалося пiвгодини, i, попри те що йти не хотiлося, лiкар почав збиратися. «Зрештою, – подумав вiн, – нiчого не змiниться, якщо я втрачу пацiента. Росiяни не вiдступлять, квитки до Вiдня не з’являться… Гiрше буде тiльки менi».

Доктор налив у склянку води i випив ii одним ковтком. Рiдина одразу ж проступила бридким надокучливим потом пiд сорочкою i на чолi.

– Гiвняна спека, – процiдив Шойман вже бiля дверей, трохи затримавшись на виходi, щоб насолодитися свiжим протягом.

Вийшовши з кам’яницi, лiкар неохоче подався вздовж розпеченоi вулицi, намагаючись триматися скупоi тiнi, яку вiдкидали будинки з лiвого боку хiдника. А що бiльшiсть перехожих робили так само, то йому час вiд часу доводилося виставляти свою лисувату голову пiд палюче сонячне промiння, щоб з ними не зiткнутись. В такi моменти чоловiк почувався особливо нещасним.