Лемберг. Небо над Віднем

Доктор Пауль Шойман прибув до Галiцii рiвно два роки тому, влiтку 1912-го, на запрошення тутешньоi курортноi спiлки, яка не так давно почала дослiджувати цiлющi властивостi сiрчаних вод у Трускавцi. Вiн, добре знаний на той час фахiвець зi шкiрних захворювань, погодився очолити тамтешню лiчницю на досить вигiдних для себе умовах. Та невдовзi слава про вiденського доктора поширилася далеко за межi Трускавця, i Шойман вирiшив переiхати до Львова, доручивши керувати лiчницею своему заступнику. В Лемберзi йому не бракувало багатих пацiентiв, окрiм того вiн раз в тиждень навiдувася до Трускавця, щоб дати настанови заступнику та особисто прийняти декотрих найвибагливiших хворих.

Таким чином, галицькi сверблячки та висипки за два роки принесли Шойману неабиякi статки. Звiсно, доктору не хотiлося покидати Галичину саме тодi, коли справи йшли вгору. Навiть не зважаючи на чутки про близьку вiйну з росiянами. Тепер би вiн цю Галичину покинув з превеликою радiстю, але вже Галiцiя не хотiла його вiдпускати.

Шойман перетнув Єврейську вулицю i вузьким провулком вийшов до монастиря бернардинiв. Тут вiн завернув до затишного, а головне прохолодного кляшторного дворика, де найпривабливiше виглядала, мабуть, монастирська криниця. Минувши дворик, лiкар вийшов до Глинянськоi Вежi, за якою знову почалося мiське серпневе пекло. На щастя, йти залишалося небагато: через Митну площу, вгору по Личакiвськiй, а там ще один тiнистий провулок, де в чималiй кам’яницi жив банкiр Ляховський, котрому вже другий тиждень допiкав дерматоз.

Дверi, як завжди, прочинила молода служниця, яка провела доктора у передпокiй, за яким були дверi до кабiнету господаря. На вiдмiну вiд сверблячок, якi з’являлися у людей як в мирнi днi, так i в часи вiйни, грошi любили виключно спокiй. Тому останнiми днями, незважаючи на свою недугу, банкiр мусив працювати значно бiльше, аби втримати вклади громадян у своему банку. І навiть лiкаря Ляховський приймав у робочому кабiнетi.

Служниця попросила зачекати, i Шойман сiв на стiлець, вдячно прийнявши з ii рук склянку холодного лимонаду.

З-за дверей долинали чоловiчi голоси, одним з яких був голос його пацiента. Ляховський розмовляв дещо незвичним для нього рiзким тоном, а його спiврозмовник – спокiйно i трохи улесливо – щось тому пропонував. Незважаючи на зачиненi дверi, доктору вдавалося розчути окремi слова. Як виявилось, чоловiки розмовляли нiмецькою, що добряче пiдiгрiло його iнтерес, i Шойман щосили напружив слух.