Лемберг. Небо над Віднем

Коли змiст розмови почав до нього доходити, доктор пiдскочив на стiльцi так, мовби його вдарило струмом. Вставши з мiсця, Шойман зробив кiлька швидких, але обережних крокiв убiк голосiв i, попри своi бездоганнi вiденськi манери, жадiбно прихилився вухом до дверей.

– Це не пропозицiя, це здирство! – вкотре вигукнув банкiр. – За такi грошi я краще залишуся тут.

– Шкода, – вiдповiв його спiврозмовник, – за кiлька днiв тут будуть росiяни i ви тодi втратите значно бiльше.

– Не пригадую, щоб я викликав провидця, – ехидно сказав Ляховський, – до вашого вiдома, вiйна часом i збагачуе.

Тож про свое майбутне я потурбуюся сам.

– Як бажаете, пане Ляховський, – так само спокiйно вiдповiв йому невiдомий, – але подумайте, всього за одну нiч ви опинитесь у безпечному Вiднi. Звiсно, тут залишиться ваша нерухомiсть i справи доведеться передати комусь iншому, але з собою ви зможете взяти стiльки грошей i коштовностей, скiльки помiститься у дорожнi валiзи. Звiсно, втрати будуть. Але тодi не доведеться грати в цю диявольську рулетку: «розоритись – збагатитись»… І найголовнiше, пане Ляховський, – ви збережете свое життя та життя близьких.

Ми – такий собi Ноiв Ковчег для тих, хто рятуеться вiд росiйського потопу.

– Що ж, – пiсля короткоi мовчанки промовив банкiр, – я вислухав вас, пане Цахер. Дозвольте менi подякувати за вашу пропозицiю, але я залишуся тут. А тепер вибачте, зараз до мене повинен прийти лiкар…

Зрозумiвши, що вони прощаються, Шойман рвучко вiдступив назад i знову вмостився на стiльцi. Серце його шалено калатало, а руки тремтiли, як в лихоманцi.

Коли дверi прочинились, лiкар пiдскочив, мов на пружинi i чомусь по-солдатськи виструнчився.

– Докторе Шоймане, – озвався до нього банкiр, – вибачте, що примусив вас чекати. Заходьте, будь ласка.

Проходячи повз попереднього вiзитора, лiкар мимоволi вдивився у його обличчя i несподiвано для себе приязно тому усмiхнувся. Худорлявий чоловiк зi смiшним гачкуватим носом вiдповiв йому здивованим поглядом i попрямував до виходу.

– Свербить немилосердно, пане докторе, – пожалiвся йому Ляховський, зачинивши дверi кабiнету, – хоча вже не так, як ранiше.

Ваша мазь трохи допомогла… Бачте, я б радо послухався вас i вирушив би до Трускавця на кiлька тижнiв, щоб раз i назавжди позбутися цього проклятого дерматозу, але банкiвськi справи прикували мене до цього столу кайданами. А довiрити iх помiчникам побоююсь. В наш час нiкому не можна довiряти. Нi-ко-му…

Шойман кволо, мов не своiми руками вiдкрив саквояж.