Лемберг. Небо над Віднем

– Я не сподiвався, що за цiею адресою виявиться психiатрична лiкарня, – промовив натомiсть вiн.

– Ви хiба не львiв’янин, чорт забирай?

– Нi.

– Гаразд, ходiмо.

Цахер потягнув до себе важезнi дверi i пропустив його в темний коридор.

– Менi дивно, чесно кажучи… – промовив Шойман i знову замовк, дослухаючись до свого вiдлуння.

– Що саме вам дивно? – запитав Цахер i, чиркнувши сiрником, пiднiс вогонь до свого обличчя.

Воно тепер було таким зловiсним, що лiкар продовжив не одразу.

– Що саме вас дивуе? – повторило це обличчя, вимовляючи роздiльно кожен склад стримано-спокiйним тоном, мовби його спiврозмовником був псих.

– Чому ви запросили мене в… «дурку»?…

Цахер несподiвано розреготався так, що в доктора захолола кров.

– Ви ж хотiли вирватися з цього провiнцiйного свiту, правда, пане Шоймане?

– Звiсно, але я хотiв зробити це в прямому значеннi! – лiкаря почала розбирати лють. – Якби я прагнув заховатись помiж хворими, то, принаймi, обрав би своiх пацiентiв!

Сире вiдлуння темного коридору насмiшливо повторило цю розмову.

– Не турбуйтесь, докторе, – спокiйно мовив Цахер, запалюючи другий сiрник, – я вам пообiцяв, що ви опинитесь у Вiднi, i ви там опинитесь пiслязавтра. Навiть якщо зараз ви на Кульпарковi. Грошi принесли?

– Принiс, – обережно сказав Шойман.

– Давайте сюди.

Лiкар неохоче дiстав з валiзи паперовий згорток i передав спiврозмовнику. Диявольське обличчя Цахера, освiтлене вже третiм сiрником, розплилося в приязнiй усмiшцi.

– Тепер ласкаво просимо до втраченого раю, докторе Шоймане, – промовило воно, – ходiть за мною.

Попри таке запрошення, Цахер повiв його далi кудись донизу, освiтлюючи дорогу лише черговим сiрником. Якщо рай справдi iснував, то вiн мав би знаходитись десь у пiдвалi мiськоi «дурки». Шойман подумав, що навряд чи зумiе вiдiбрати своi грошi назад, i його потроху почав охоплювати вiдчай.

Декiлька хвилин вони йшли довгим лабiринтом, дослухаючись до приглушених крикiв, що долинали згори.

Тiльки тепер Шойман вiдчув, якi ж насправдi важкi його валiзи. Щоразу, коли зачiпався ними за темну стiну, доктору здавалось, що вiн от-от покине цей тягар до бiсовоi матерi, тiльки б не вiдстати вiд свого проводиря.

– Чому… ми… йдемо… цим… пiдземеллям? – долаючи важке дихання, запитав доктор.

– Тому, що вкрай необхiдно, щоб нас нiхто не побачив по дорозi, – пояснив Цахер.

– По дорозi… куди?…

– Я ж вам говорив.