Лемберг. Небо над Віднем

– Та срати я хотiв на ваш втрачений рай, – закричав Шойман, – пояснiть усе до ладу!

Вiн, врештi, не витримав i зупинився, кинувши валiзи на землю. Потiм дiстав з кишенi хустинку i витер нею вологе чоло. Зненацька його нiздрi вловили свiже повiтря.

– Ми прийшли, – сказав Цахер, – найгiрше позаду, докторе, далi все буде гаразд…

З цими словами, вiн прочинив дверi, за якими виднiлися високi чагарники i зоряне серпневе небо.

– Слава Богу, – зiтхнув лiкар i, взявши знову своi валiзи, подався до виходу.

Щойно вони опинились назовнi, Цахер притримав доктора за рукав.

– Зачекайте, – промовив той, роззираючись довкола, – часом цими околицями з «дурки» тiкають психи.

– Звiдки ви знаете? – здивувався Шойман.

– Колись у цiй лiкарнi працював психiатром.

Та перш, нiж доктор встиг здивуватись, той потягнув його вузькою стежкою донизу, де вони натрапили на залiзничну колiю. Трохи поодаль вiд них стояв локомотив з одним-единим продовгастим вагоном.

– Йдемо туди, – наказав Цахер.

– Генiально, – не втримався Шойман, – звiсно, якщо неможливо придбати квиток, то можна винайняти потяг i вiдправити його до Вiдня.

– Потяг не до Вiдня, – коротко вiдповiв той, намагаючись втримати рiвновагу на розсипах дрiбного камiння.

– А куди ж?

– До Станiслава. Все поясню потiм…

Бiля вагону iх зустрiв юнак у якiйсь чудернацькiй лiвреi i, чемно привiтавшись, забрав у лiкаря валiзи.

– Ласкаво просимо, докторе Шоймане, – сказав вiн, пропускаючи того вперед, – ваше купе пiд номером тринадцять.

Лiкар подякував i рушив металевими сходинками досередини. В своему купе вiн з приемнiстю розвалився на м’якому сидiннi. Юнак принiс валiзи.

– Якщо бажаете чогось випити, то можна замовити сюди або перейти до ресторану, – сказав юнак, – ресторан укiнцi вагону.

– Я вирiшу пiзнiше, – вiдповiв лiкар, пригладжуючи бороду.

– Зичу вам приемноi подорожi, пане докторе. В Станiславi будемо за чотири години…

Юнак вже хотiв iти, проте Шойман його зупинив.

– Прошу сказати, а той пан, що був зi мною… Вiн тут? Я не зауважив, куди вiн подiвся.

– В сусiдньому купе, пане докторе. Передати йому щось?

– Нi-нi! В жодному разi. Тобто… нехай вiдпочивае.

Як тiльки дверi за ним зачинились, Шойман з полегшенням визувся з черевикiв i вiдкинув голову на спинку сидiння. Рай тепер видавався йому значно ближчим. Вiн був тут, у цьому купе.