Лемберг. Небо над Віднем

Коли й це не допомогло, його вже почала дiставати цiкавiсть, i вiн вирiшив звернутись до неi вдруге:

– Чи не бажае панi запалити?

– Чого без краватки, сучий сину? – стара озвалася так несподiвано, що доктор вдавився димом. – Знову цiлу нiч тягався з курвами?

Шойман з жахом зрозумiв, що тепер ii склянi очi звернутi до нього. На щастя, це довго не тривало. Врештi, вона знову втюпилась у стiну, як ранiше. Цього часу, однак, вистачило, аби доктора кинуло в холодний пiт. Вiн добув з кишенi хустинку i витер нею вологе чоло.

– Вдалося трохи вiдпочити, пане докторе? – приязно посмiхаючись, запитав вiн.

Шойман пригадав свiй сон i ехидно посмiхнувся.

– Вдалося…

– От i чудово, – сказав той, сiдаючи поряд з нерухомою примарою, – до речi, ви познайомилися з панi Танатович?

Цахер кивнув у бiк староi.

– Так, ми трохи поспiлкувались… – вiдповiв доктор.

– Нiхто не знае, скiльки iй рокiв, але всi припускають, що не менше ста, – продовжив той, анiтрохи не переймаючись ii присутнiстю.

Шойман покосився на панi Танатович, але та й далi дивилася перед собою i нiяк не реагувала на сказане.

– Вона подорожуе сама? – поцiкавився лiкар.

– Нi, за столиком праворуч вiд мене ii прапраправнучка… Шльондра, яку свiт не бачив. Все не дочекаеться, коли стара вiддасть Боговi душу, бо спадок залишиться чималий i практично весь дiстанеться iй.

Шойман знову боязко подивився на стару, але переконавшись, що вона й цього разу нiчого не почула, перевiв погляд на спадкоемицю. Дiвчина була красунею: чорняве хвилясте волосся, правильнi класичнi риси обличчя i слiпочо-бiла посмiшка, яку вона час вiд часу дарувала своему спiврозмовнику.

– Чому ви ii так назвали? – запитав доктор.

– Можете викликати мене на поединок, – iронiчно вiдповiв той.

Шойман байдуже махнув рукою.

– Шльондра то шльондра…

– Їi грав кожен, в кого стоiть i е грошi!

– Послухайте, пане Цахере!.

Обличчя вiденця почервонiло вiд обурення.

– Гаразд.

Спiврозмовник виставив уперед долоню, намагаючись втихомирити цим жестом доктора. Той нервово ухопив склянку з коньяком i випив його одним вправним рухом.

– Наполеон нас порятуе, – вдруге озвалася панi Танатович, – Наполеон шляхетний лицар i не дасть Польщi загинути.