Лемберг. Небо над Віднем

Доктор Шойман упiзнав президента Львова, Йосифа Нойманна, i директора оперети, Франца Геллера. Обидва були з сiм’ями, а iхнi дружини з маленькими стриженими песиками. Неподалiк вiд них стояв директор львiвськоi полiцii Вiльгельм Шехтель. «Он якi люди тiкають, – подумалось доктору, – а Нойманна i Шехтеля навiть не зупиняе те, що у Вiднi iх обох, найпевнiше, заарештують. Причому, директора полiцii чекатиме трибунал. Отже, справи у Львовi дуже кепськi…». Серед iнших були також два його колишнi пацiенти, яких вiн колись рятував вiд псорiазу: банкiр Давид Кац, вiденець, як i Шойман, та ювелiрний магнат Леон Шталь.

Обидва, звiсно ж, вдавали, що не бачать доктора. Вiденець затято смалив сигару, а Шталь безперервно пiдносив до свiтла склянку з вином. Що вiн там дослiджував, було вiдомо тiльки йому, бо зазвичай кольори вина вдаеться розгледiти одразу.

Видно було також вже знайомi постатi фотографа Заклетського та Генрiха Цахера. Обидва з’являлись то тут, то там, весело перемовляючись з присутнiми, вочевидь для того, щоб якось розрядити атмосферу.

Втiм за них це поступового робив алкоголь. Пiсля другоi-третьоi склянки львiв’яни почали впiзнавати один одного, а деякi навiть вирiшили привiтатись i розпочати розмову.

– Можна вас попросити дещо, пане лiкарю? – озвалася Домiнiка, коли оплески затихли.

Шойман помiтив, що на ii обличчi з’явився сором’язливий рум’янець.

– Звичайно, я до ваших послуг, – вiдповiв лiкар.

– Я вже рiк мордуюся бородавкою, все нiяк не можу позбутися. А вона велика й болюча… – промовила Лiновська, – чи не могли б ви якось поглянути?

Попри те, що бородавки були безперечно його фахом, доктору Шойману стало неприемно.

Отже, на iншу зацiкавленiсть своею персоною вiн не заслуговуе! Втiм доктор запевнив, що спробуе допомогти.

– Вона в дуже… особливому мiсцi, – уточнила Домiнiка, перед цим завбачливо роззирнувшись довкола, аби переконатись, що нiхто, крiм Шоймана, ii не почуе.

– Не турбуйтесь, панянко, я бачив бородавки в рiзних i часто досить несподiваних мiсцях, – вiдповiв лiкар, втомлено посмiхаючись, – скажiть менi на вушко, де вона у вас.

Домiнiка зашарiлась до краю.

– Зрештою, – промовила вона, – лiкар як священик, правда?…

Шойман ствердно кивнув. Тодi Лiновська наблизила вуста до його вуха i щось тихо прошепотiла. Вiд почутого в доктора пересохло в горлi. Хоч, здавалось, жодних несподiванок для нього бути не могло.

– То пан подивиться, – перепитала вона, не смiючи тепер звести на нього погляду.