Справа «Про страчений одяг»

 – Дивлюся… Бiля хвiртки лежить… Порiзаний… Зранений… Увесь у дiрах… Кiтель iз погонами. Якась нечиста пiдкинула!.. Щоб iй руки покоробило!..

– Це ваш мундир?.. – запитав Нагорняк.

– Нi! Не мiй!.. Моi усi на мiсцi!.. Перевiрив!.. А цей пiдсунули, – хмуро поглянув на знищений френч мiлiцiйний гiсть.

– Ну то в смiттярку його – та й годi! – безапеляцiйно порадив молодий слiдчий, вiдчуваючи, що цей менiнгiт потятий двое начальникiв хочуть перекинути на нього – робити йому нiчого, нехай дослiджуе, хто познущався з честi мундира гонорового полковника: старий собацюра вiдпустив з прив’язi уяву, а вона й розгулялась вiд шалу.

– Так не пiде!.. – не погодився затятий Микола Іванович. – Треба найти!.. Щоб здачi дати!.. Нема чого!.. Знущатись. Я ж не який-небудь… Сiрячина… А начальник мiлiцii! Державний чоловiк. І сприймаю такi жести як замах… на авторитет. На життя!.. Не менше…

– Чого не доручите своiм?.. Михайловi Чорному?.. – усе намагався вiдкараскатись вiд нежданого слiдства прокурорський слiдчий.

– Моi трохи тупенькi. Неповороткi. Якщо не сказати гiрше… Дивляться тiльки прямо, а вже вбiк – то й очей не скосять, – без усiляких недомовок хмикнув старий служака. – А в тебе кебета варить… Не завжди. Але… Хоч iнодi…

– Дякую, ви дуже добрi, – зворухнувся, аж наче захотiв його обiйняти, Артем. – Та в мене й своiх справ – гора нерозiбрана… Он у прокурора спитайте!..

– Ну-ну, не гримай копитом!.. Гарячий який!.. – заусмiхався пшеничними вусами полковник Ковтун.

– Корпорацiя з вами менi приносить одну мороку, – вiдрiзав непохитний Нагорняк. – Давайте дружити через паркан. І не перекидайте на наш бiк своi бур’яни…

– Уже перекинув!.. – задоволено реготнув начальник мiлiцii, якому урiзали честь мундира. – Заява у прокурора… Лежить!.. Не вiдкрутишся!

– Так i е, – слухняно показав аркуш районний прокурор, якому не вдалося вискочити з Грушки на пiдвищення, а ця справа з покроеним френчем головного в районi мiлiцiонера виглядала дрiбною й недоречною, нiяк не додавала балiв у службовiй кар’ерi.

– Мусимо? – безнадiйно перепитав молодий слiдчий.

– Згiдно з законом не увернешся, – приречено пiдтвердив Пiонтковський. – Тим паче, заява начальника мiлiцii… Пришпилив нас!.. Дорогий полковник… Прямо… До ганебного стовпа!..

– Я такий!.. – задоволено пiдтвердив золотозубий вусань.