Героїчні канікули

«От коза!» – назлостився я i став строчити iй приватне повiдомлення.

«Лялячко! Навчись контролювати своi глюки! Те, що кiлька днiв я тобi не пишу, не означае, що я про тебе забув. Ти й далi квiтнеш у моему серцi. Я просто вирушив у геройську мiсiю безмежними просторами дорогоi всiм нам Украiни. Не розчаровуй мене! Тримай хвiст пiстолетом. Навiки твiй Володар темряви».

Наприкiнцi повiдомлення я надiслав iй великий букет пурпурових троянд.

Хуст, попри те, що була лише середина березня, зустрiв нас прозорим сонячним днем.

Порiвняно з Киевом тут було куди теплiше. Це невелике 30-тисячне мiстечко розташоване на рiчцi Тиса, що тече ще й через Угорщину та Сербiю i впадае в Дунай. На високiй горi прямо перед нашими очима височiли романтичнi руiни Хустського замку, над якими приемно звеселяв око синьо-жовтий прапор.

На станцii нас зустрiчав дiдiв приятель Сергiй Коваль, ще мiцний чолов’яга з орлиним поглядом i сивими акуратними вусиками. В його постатi вчувалася мiць i статечнiсть, хоча вiк уже наближався до сiмдесяти.

Вiн закинув подорожнi торби до своiх стареньких авто i повiз нас одразу до себе.

– Лук’яне Івановичу, ви на скiльки до Хуста? – розпитував наш добровiльний помiчник дорогою, поки ми втiшалися провiнцiйними видочками.

– На кiлька днiв. От в онука канiкули, тож я забажав поеднати приемне з корисним. Хтозна, коли ще сюди навiдаюся.

– Сьогоднi заночуете в мене. А далi буде видно! – безапеляцiйно прорiк Сергiй Коваль i припаркувався у дворi довгого п’ятиповерхового будинку, який зовсiм не нагадував радянськi.

– Угорцi будували, – кивнув вiн на будiвлю. – Радянський Союз iм газ постачав, а вони за це дещо звели у нашому краi. В Ужгородi, наприклад, збудували найбiльший в областi готель «Закарпаття» на дванадцять поверхiв.

Квартира пана Коваля виявилася просторою та зручною. Нам вiдвели задню кiмнату, яка була непрохiдною. А тим часом господарка накрила стiл у вiтальнi, в якiй видiлялася велика книжкова шафа, комп’ютер на кутовому столику та стiна, увiшана родинними фотографiями.

Обидвi доньки подружжя Ковалiв мешкали в Ужгородi, тож на пенсii батьки опинилися на самотi i вже довгенько розмiрковували про переiзд до обласного центру. Стримувала iх поки що вiдсутнiсть житла на новому мiсцi.

Ми посiдали у червонi фотелi за журнальний столик, на якому вже парували кнедлики зi свинячими реберцями i тушкованою капустою.