Героїчні канікули

На горiшнiй полицi було порожньо. Я задоволено потягнувся.

– О, продер очi нарештi! – усмiхнувся дiд. – А то я вже й чайку не проти попити, а ти спиш, як борсук. Навiть не розчув, коли студент виходив у Мукачевi.

– Спати я люблю! – я ще раз розкинув руки i сiв на лiжку. – Сон – це завантаження внутрiшнiх батарейок.

У цей час до купе зайшов смаглявий заробiтчанин iз бiлим рушником на плечi. Його почеркане зморшками лице було ще вологе вiд умивання.

– Але ти спиш, неборе! – поворушив вiн темними вусами до мене.

 – Бiльше за нас! Будеш мати велику голову, як у коня!

– Сплю добре, бо совiсть чиста! – буркнув я i теж подався вмиватися.

Коли я повернувся, провiдник принiс три склянки чаю у металевих пiдстаканниках.

Дiдусь дiстав пакет з кiлькома вчорашнiми булочками, а заробiтчанин, який назвався Миколою, витягнув з дорожньоi сумки бiлий батон, пiвкiльця ковбаси та варенi яйця, якi тут же заходився лущити.

У дiда за плечима – тридцять рокiв роботи в газетi. А журналiстика – це така холера, що як вчепиться, то вже назавжди.

Одним iз професiйних ганджiв газетярiв е втрачене почуття особистих кордонiв. Тому найстарший Попадинець легко встряе в балачки i без зайвоi скромностi про все розпитуе.

Тож невдовзi ми знали про Миколу все: що вiн iде до Тересви, а працюе в Киевi на будiвництвi, i що мае трьох доньок, i що старша вчиться в Ужгородi на платному, а дружина з найменшою сидить у декретi.

– А ви куди подорожуете? – запитав вуйцьо Микола, нарiзаючи ковбасу похiдним розкладним ножиком.

 – Ачей, у санаторiй вiдпочивати?

– Я, Миколо, твiй земляк. Закарпатець з дiда-прадiда. Але вже пустив корiння на Киiвщинi. І от захотiв ще раз навiдатися на малу батькiвщину, бо вiдчуваю, що сили тануть. Забажалося поглянути на тi мiсця, де босоногим зростав. Може, востанне в життi побачу Хуст. А це мiй единий онучок, – поклав дiд руку на мою голову. – Хочу сам йому показати мiсця мого дитинства.

– Файний хлопчисько! – блиснув золотим зубом Микола. – У мене трое дiвок. Як виростеш, то будеш за зятя!

Я хотiв бовкнути: «Не дiждетесь!», але пiд пильним дiдовим поглядом стримався.

«До речi, як там Лялечка? Щось давно не озивалася», – згадав я i залiз у Фейсбук.

На сторiнцi Яни Приймак красувалась ii нова фотографiя у бiлому легкому пальтечку на ганку Музею раритетiв. Ципа театрально позувала, приклавши пальчик до щоки i звабливо зазираючи в об’ектив. Але не це розгнiвало мене, а те, що вона у статусi написала «в активному пошуку».