Врятувати Тараса Шевченка

Тiльки тепер хлопець починав розумiти, що без батька не уявляе свого життя. Хоч, будучи разом, вони спiлкувалися небагато. Здебiльшого мовчали за екранами своiх гаджетiв. Але вже сама батькова присутнiсть наповнювала iхне помешкання спокоем i безпекою.

Старий усе-таки був гiдний поваги, попри запальний характер. Це був згусток енергii, ходяча кульова блискавка, яку, не дай Боже, залишити в замкнутому просторi: все рознесе i всiх дiстане!

Батько був для нього всiм: i татом, i мамою. Єдине, що дiдом не був. Бо найстарший Попадинець жив пiд Киевом, i частину лiтнiх канiкул Ясь проводив у нього на пасiцi у селi.

Роздiл 2

До музею Тараса Шевченка недалеко – можна дiстатися пiшки. Треба було лише пiднятися вгору через Ботанiчний сад до станцii метро «Унiверситет», а там уже спуститися бульваром. Ясь був у цьому музеi кiлька рокiв тому, коли вони приходили на екскурсiю цiлим класом. Тодi ще зробили спiльне фото на пам’ять з учителькою лiтератури Оксаною Миколаiвною бiля Шевченковоi картини «Катерина».

Тато iх похвалив за оригiнальнiсть i розповiв, що це найбiльше свое полотно Шевченко намалював для тодiшнього украiнського олiгарха Василя Тарновського. Адже скоробагатьки ХІХ столiття пiдтримували украiнську культуру (на вiдмiну вiд нинiшнiх). Авжеж, тато все знав!

На превеликий подив школяра, на мiсцi колишнього парадного входу до музею вiн побачив… стiну! І складалося враження, що вона там стояла завжди. Так було все бездоганно опоряджено пiсля реконструкцii. Вхiд до музею тепер розташовувався аж за рогом.

Ясь присвиснув, коли побачив у внутрiшньому дворику сучасний скляний палац iз прозорою стелею. Бiла лискуча плитка вигравала на сонцi, яке щедро лилося крiзь скляний дах. На стiнах висiли модернi свiтлини фотографа зi Швейцарii. При входi обабiч розташовувалися двi прозорi будки – охоронця i касирки. Ясь дивився на цей ультрасучасний дизайн i думав, що, мабуть, таким чином хочуть пiдкреслити, що Шевченко належить не тiльки минувшинi.

Вiн пiдiйшов до охоронця i запитав, чи не бачив вiн тут учора ось цього чоловiка.

Школяр показав свiтлину батька в телефонi, де вони стояли обiйнявшись бiля ялинки на Новий рiк.

– На жаль, я вчора не чергував! – знизав плечима охоронець. – А хто це такий?

– Мiй предок! – зiтхнув пiдлiток.

– А що з ним трапилось?

– Нiчого! Ми з ним iнодi зустрiчаемося у музеях.

Ясь купив вхiдний школярський квиток i перейшов iз модерного скляного атрiуму в двоповерховий палац ХІХ столiття.