Врятувати Тараса Шевченка

Якби цей клятий ненажера Мейс не перегриз пруття на крiслi, машина часу досi би справно працювала. О, скiльки би вони могли зробити корисних i важливих вiдкриттiв для науки! Однак усе лишилося в минулому. Багато разiв Ясь, Яна чи тато сiдали у крiсло i промовляли чарiвнi слова. Проте диво Святого Миколая бiльше не повторювалося. Ясь навiть навмисне спробував це зробити у рiчницю iхньоi неймовiрноi мандрiвки у часi. Вирахував точно годину – але мiжчасовий портал не вiдкрився.

– Цей будинок належав чиновнику Івану Житницькому, – долинав iз сусiдньоi кiмнати монотонний жiночий голос заступницi директора, що проводила екскурсiю для шiстьох поважних гостей з якоiсь азiйськоi краiни, судячи по iхнiх смаглявих обличчях та вузьких очах-щiлинках.

– Вiн був удiвцем, мав чотирьох дiтей i, аби прожити, мусив здавати кiмнати внайми. Крiм Тараса Шевченка, тут мешкав iще художник Сажин та лiтератор Афанасьев-Чужбинський. Вони приятелювали i провели тут цiлий 1846 рiк – один iз найщасливiших у життi Кобзаря…

«Треба випробувати це крiсло…» – билася в головi хлопчини едина думка.

Вiн навiть не розглядав унiкальнi краевиди Киева середини ХІХ столiття, зробленi Шевченком та Сажиним. Просто дивився крiзь них вiдсутнiм поглядом, аби не привертати зайвоi уваги.

– Як бачите, тут було шiсть кiмнат i ще двi кiмнати нагорi, у мансардi. У напiвпiдвалi знаходилася кухня та покоi для прислуги, – продовжувала екскурсовод з хмарою дрiбних бiлих кучерикiв на головi. Вона була у пурпуровому довгому в’язаному светрi, в чорних лосинах i коротких чобiтках, що пiдкреслювали стрункiсть нiжок.

– Ми точно не знаемо, де була кiмната Тараса Шевченка, але думаемо, що оця, яка вiкнами виходить на вулицю…

«Прикольна тiтонька, як i мiй старий, – згадав Ясь улюблену камуфляжну камiзельку батька. – Але, псячi лапи, як же сiсти у те крiсло, якщо там постiйно стовбичить охоронець?» – тер чоло вiн, бо не знав, як це зробити. Вiд напруження в нього заболiла голова.

– Нi-нi, вам заходити в цю кiмнату не можна! Я сама вам звiдси все розкажу, – сварила когось iз настирливих гостей заступниця директора.

– Ось цю люльку зi слоновоi кiстки Шевченковi подарував iсторик Костомаров, про що свiдчить i дарчий напис. А ось сорочка Тараса Григоровича, пошита його сестрою…

Ясь намагався оглядати експозицiю якомога повiльнiше, щоб уловити момент, коли охоронець вийде iз заскленоi веранди. Музей був облаштований так, що в ньому все добре прослуховувалося.