Геніальне кохання

Це вже не була прибита недолею й засушена знаннями музейниця, що слiпае над Шевченковими рядками. Тут вчувався дух хижачки, що бачить жертву i готуеться до сутички. Їi тонкi нiздрi, здавалося, трiпотiли вiд передчуття свiжоi кровi.

– О, нарештi повний комплект! – сплеснув долонями Роман Лук’янович. – Яночко, присядьте! Я за вами вже занудьгував. Здаеться, ви знайомi з Мариною Андрiiвною?

– Авжеж! – першою взяла слово заступниця директриси Шевченкiвського музею i ледь не клацнула зубами в американськiй усмiшцi.

– Здаеться, це я вас, юна колежанко, рятувала вiд спраги рiк тому, чи не так?

– Було дiло! – почервонiла Яна, сiдаючи на стiлець у протилежному кутку, пригадавши, як вона хитрiстю й нахабством змусила цю дамочку впустити ii в музей, який вже зачиняли на сигналiзацiю.

– Так-так… Є що згадати, та нема чого дiтям розказати… – заусмiхався Ромашка. – Не будемо ворушити старого! Усi ми поводилися не зовсiм… е-е-е… гречно, але iншого виходу натодi не мали.

Мистецтво вимагало жертв, i першими жертвами мусили впасти наша вихованiсть i чемнiсть. З панi Мариною, Яночко, ми спiльно подорожували Америкою. І я пiд великим секретом розповiв iй про нашi мандрiвки в часi. На щастя, вона менi повiрила, – обережно зиркнув вiн на шевченкознавицю, чи та не заперечуе.

– Я довiрилася вашому чоловiчому… слову, – вiдповiла та довгим поглядом, вiд чого директору стало гаряче в грудях, i вiн знiтився.

«Хе-хе, – миттю зауважила змiну в директоровому станi Яна.

 – Дамочка не промах! Схоже, Ромашка потрапив пiд потужний обстрiл. Незабаром стане спекотно. Назрiвае iнтрижка! «Руйнiвний вплив Заходу» не минув для нашого супермена безслiдно…».

Настрiй у неi одразу покращився, бо ж уявити собi Романа Лук’яновича в ролi закоханого кавалера було геть кумедно. А чого? Вiн – холостяк, вона, видно, теж самотня. На пальцях не видно обручки. Тигриця виходить на полювання. Оце буде потiха для всього культурного Киева…

Теплi нотки в розмовi двох американських стажерiв-вояжерiв, в яких вчувалося щось бiльше за дiлове партнерство, насторожили Яся, в якого зненацька прокинулися ревнощi.

Вiн сiв на пiдвiконня позаду батька й, склавши руки на грудях, насторожено зиркав на «Тигру», як вiн ураз перейменував «Овечку Берту» пiсля того, як вона перефарбувалася з альбiноса.

– Отже, моi рiдненькi, – встав зi свого крiсла Ромашка й заходив широкими кроками по кабiнету.