Геніальне кохання

 – Маю для вас чудову новину! Вчора за посередництва панi Марини я на власнi очi побачив крiсло-гойдалку, яке ми торiк загубили! Воно в чудовому станi. А це значить, що вже завтра ми спробуемо втрете здiйснити мiжчасову мандрiвку. Але цього разу наша подорож буде продуманою i пiдготовленою! Слово честi, ледi й джентльмени!

Роздiл 2

Роман Лук’янович Попадинець, якому за кiлька мiсяцiв мало виповнитися 49 рокiв, переживав непростий перiод у життi. Начебто особливих пiдстав для нарiкань не було. Сiм рокiв вiн успiшно керував Музеем раритетiв, який за зведеними показниками був серед кращих у Киевi.

Завдяки його палкiй фантазii та невгамовнiй енергii iхнiй унiкальний заклад з iсторii книгодрукування в Украiнi привертав до себе постiйну увагу.

Його гасло «Музей – це не мертва територiя, а живий простiр» знаходило гарячий вiдгук як серед звичайних вiдвiдувачiв, так i серед провiдних науковцiв. Проте останнiм часом пан Роман вiдчув, що внутрiшня батарейка пiдсiдае. Робота перестала приносити насолоду, як ранiше.

Одномаiття директорських буднiв, оцей циклiчний бiг по колу в ролi завгоспа його виснажував. Вiн вiдчував, що втома накопичуеться, а ентузiазм вщухае.

Та й здоров’я почало здавати. Ото справдi – вiд працi будеш не багатий, а горбатий. Вiд постiйного читання помiтно пiдупав зiр. Довелося виписувати ще потужнiшi окуляри, якi вiн носив iз аспiрантських часiв.

Через болючi колiна, якi застудив iще студентом пiд час археологiчноi практики, коли дощового лiта довелося ночувати кiлька тижнiв у наметах, вiн змушений був облишити поiздки на велосипедi та гру у великий тенiс.

Для Романа Лук’яновича це було справжньою трагедiею, бо вiн не тямив себе без фiзичноi активностi. А при його зростi у 189 сантиметрiв та вазi у сто п’ять кiлограмiв це було занадто великим навантаженням на ревматичнi колiннi чашечки. Лiкар порекомендував утриматися вiд спорту, якщо хоче бодай безпроблемно ходити.

Вiдсутнiсть активних вправ одразу вiдбилася на статурi – заокруглилося черевце, якого Роман Лук’янович дуже соромився, адже ранiше не виглядав повним.

Дедалi частiше приходили невеселi думки про недалеку старiсть. Невлаштованiсть особистого життя уже майже сформувалася у комплекс.

«Кому я такий потрiбен? Обрезклий, прислiпуватий i лисiючий, бо й ранiше пишна чуприна стала помiтно рiдшати, – зiтхав часто директор, розглядаючи себе у дзеркалi. – Що ж, старий: ти вже йдеш з гори, а не в гору. Час таки бере свое. Змирися i прийми це як належить.