Історія України «без брому». Розвиток державності на українських землях

Хоча це плем’я ранiше платило киiвським князям данину, але, очевидно, вийшло з-пiд iхнього пiдпорядкування.

Одним iз важливих актiв державноi полiтики стало прийняття Володимиром християнства iз Вiзантii. Цю подiю «Повiсть минулих лiт» датуе 6496 роком (988 р. вiд Рiздва Христового). І саме цей рiк став загальновизнаною датою хрещення Русi.

Уже пiсля прийняття християнства Володимир, як уже говорилося, здiйснив похiд на хорватiв[161 - Там само. С. 68.]. Маються на увазi бiлi хорвати, якi проживали на теренах нинiшньоi Захiдноi Украiни, переважно Галичини.

Здiйснював Володимир також похiд на Крим, пiдкоривши Корсунь (Херсонес), який входив до складу Вiзантii[162 - Там само. С. 61–62.]. Проте зробив вiн це не з метою завоювання, а для того, щоб добитися певних преференцiй вiд вiзантiйського iмператора[163 - Немировський О. О. Печенiги. Енциклопедiя iсторii Украiни: у 10 т. К., 2011. Т. 8. С. 200.].

Можемо видiлити кiлька напрямкiв завойовницьких походiв Володимира.

Перший напрямок – райони Оки й Поволжя з метою заволодiти волзьким торговим шляхом.

Загалом дii в цьому напрямку виявилися невдалими.

Другий напрямок – укрiплення тилiв шляху «iз варяг у греки». Це знайшло вияв у пiдкоренi радимичiв та розгромi ятвягiв.

Третiй напрямок – завоювання територiй на заходi: пiдпорядкування Червенських мiст, Перемишля й територii бiлих хорватiв. Це вiдкривало для Русi перспективи торгiвлi з краiнами Центральноi й навiть Захiдноi Європи.

Можна видiлити ще один напрямок – кримський, який мав на метi тиск на Вiзантiю.

Завойовницькi походи – це була лише один бiк медалi военноi полiтики Володимира. Була й другий бiк – оборонна. Чимало уваги князевi доводилося придiляти оборонi Киева й руських земель вiд печенiгiв. Те, що це войовниче кочове плем’я становило велику загрозу для Русi, сумнiву немае[164 - Лiтопис руський. С. 68–73.]. Не даремно лiтописець так багато уваги придiляе печенiгам, опису оборони вiд iхнiх нападiв.

У «Повiстi минулих лiт» розповiдаеться, що пiсля прийняття християнства Володимир почав посилати своiх синiв на княжiння в рiзнi землi своеi держави.

Про це говориться таким чином: «Володимир, отож, просвiтився сам, i сини його, i земля його. А було в нього синiв дванадцять: Вишеслав, Ізяслав, Святополк i Ярослав, Всеволод, Святослав, Мстислав, Борис i Глiб, Станiслав, Позвiзд, Судислав. І посадив вiн Вишеслава в Новгородi, а Ізяслава в Полоцьку, а Святополка в Туровi, [а] Ярослава в Ростовi.