Божественна комедія

109 І двi ноги суцiль – залiзнi речi,

Крiм глиняноi правоi ступнi,

Яка важкi трима кiстки старечi.

112 Крiм золота, на часточки дрiбнi

Потрiскане все тiло, i холоне

Сльоза iз щiлин на печернiм днi

115 І в Ахеронi, Стiксi й Флегетонi

Тече цим долом, де мерцям тюрма;

Скидаючи тi струменi червонi

118 В провалля, звiдки виходу нема,

Утворюючи став, що звуть Коцiтом.

Ти вздриш його, тож мовити дарма».

121 І я йому: «У разi нашим свiтом

Ще протiкае цей страшний потiк,

Чому лиш тут для ока став одкритим?»

124 І вiн: «Ця вирва – наче лiйка рiк.

Крута, як бачиш, кам’яниста, гола;

Йдучи по нiй униз у лiвий бiк,

127 Всього iще не обiйшли ми кола,

Й яких новин нам не пошле Плутон,

Вiд здивування ти не зморщуй чола».

130 І знов я: «Вчителю, де Флегетон,

Де Лета? Проминаеш це мовчанням,

А той тече, ти кажеш, з слiзних лон?»

133 І вiн: «Обом я радий запитанням,

Та вiдповiддю на одне iз них

Звучить тут струм червоним клекотанням.

136 Побачиш Лету, та не в ямах цих,

А там, куди приходять обмиватись,

Коли зника спокутуваний грiх. —

139 І ще сказав: – Пора нам вiдправлятись

Туди, де буде найзручнiше нам,

Де ноги в нас не будуть обпiкатись,

142 Бо гасить пара всякий вогник там».

ПІСНЯ П’ЯТНАДЦЯТА

1 По березi пiшли ми кам’яному,

Й туман густий на рiчку всюди лiг,

І вiд огню вода ховалась в ньому.

4 Як межи Бруджею й Гвiдзантом рiг

Фламандцi обвели високим валом,

Щоб помiж ними й морем став порiг,

7 А Падуя вiд Бренти з ii шалом

Люд захища й трудiв його плоди,

Як в К’ярентанi стане жар чималим, —

10 Так само й тут, хоч камiнь i твердий,

Поставив майстер мури неширокi,

Щоб захистити сушу вiд води.

13 Вiд лiсу в даль ступали нашi кроки,

Що вже крiзь випари з усiх калюж

Його не бачили б i гостроокi, —

18 Коли зустрiлось нам чимало душ,

І межи них почулись рiзнi толки,

І стали всi вони у нас чимдуж

19 Вдивлятись, мов у кам’янi осколки

На стежцi в променi молодика,

Мов дiд-кравець шукае вушко в голки, —

22 Так оглядала нас юрма бридка;

Аж раптом хтось мене смикнув за полу

І вигукнув: «О, дивина яка!»

25 Коли торкнувся вiн мого подолу,

До нього враз я голову нагнув

І, розглядаючи фiгуру кволу,

28 Не так пiзнав, а серцем я збагнув

Лице, скоричнявiле вiд скорботи,

Й «Чи ви не сер Брунетто?» – я гукнув.