Вибрані твори

Матерiалiсти й паралелiсти (сьогоднi так називають прихильникiв Фехнера, хоча вiн сам називав свою теорiю синехологiею) не визнають iснування душi; а якщо й використовують це слово, то роблять це для окреслення певноi однорiдноi цiлостi психiчних явищ, властиво тих, якi кожен вважае своiми.

Як при голосуваннi за рiзноманiтнi пропозицii ми зазвичай розпочинаемо з тiеi, що сягае найдалi, так i в оцiнцi фiлософських теорiй про суб’ект психiчних явищ, про наше «я», найкраще розпочати iз найбiльш крайнього погляду.

Отже, чи е слушною думка, буцiмто суб’екта наших психiчних явищ взагалi не iснуе? Чи можемо ми обiйтися без субстанцii, акциденцiями якоi були б усi явища, що з них складаеться наше психiчне життя? Чи можемо ми стверджувати разом iз Г’юмом i Фехнером, що iснуе лише послiдовнiсть явищ, об’еднаних в едину цiлiсть самосвiдомiстю й пам’яттю? Фехнер надзвичайно вправно захищае цей пiдхiд, i коли б вiн виявився слушним, то це потягнуло б за собою значне спрощення численних метафiзичних теорiй. Однак, менi здаеться, що аргументацiя Фехнера не веде до поставленоi цiлi.

Згiдно з Фехнером, у свiтi психiки не iснуе нiчого, окрiм станiв свiдомостi, якi слiдують один за одним, часом без перерви, часом з бiльшими чи меншими перервами, спричиненими сном тощо. Кожен такий стан охоплюе зазвичай декiлька явищ: наприклад, психiчне враження i прив’язане до нього чуття (вигляд людини й почуття ненавистi до неi). Фехнер, вiдкидаючи суб’ект цих явищ, намагаеться нам пояснити, як ми доходимо до переконання про еднiсть кожного такого стану свiдомостi й до переконання про тотожнiсть якогось (згiдно з Фехнером уявного, гаданого) «я», тривання якого е незмiнним попри чергування рiзних станiв свiдомостi.

Висновки Фехнера, що стосуються цiеi справи, е цiлком справедливими, i проти них не можна зробити жодного закиду. Але вони не влучають у справжню цiль. Бо Фехнер забувае, що повинен нам вiдповiсти не на питання, як ми доходимо до переконання про еднiсть i тотожнiсть нашого «я», а на питання, чи це переконання е правильним чи хибним.

Стверджуючи, що воно е хибним, i показуючи, як воно виникло, Фехнер гадае, що довiв його помилковiсть.

Однак могло б виявитися, що Фехнер, попри те, що не довiв свого твердження, мае слушнiсть. Бо не раз трапляеться, що якийсь вчений висувае твердження, не доводячи його, а лише iншi вченi формулюють доведення. Не потрiбно вважати, що брак доведення е ознакою помилковостi.