Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

Іван: Я пiду, Михайле, я вам не кажу нiчо, але ви не гнiвайтеся, я в Канаду iду, грiх менi на душу брати перед дорогою, мнекий я чоловiк Менi так здаеться, що грiх будете мати, а я собi йду…

Михайло: Ідiть, iдiть, бо ви не хлоп, а зальопана баба!

Іван: Та я то кажу, що я не до него, я…

Іван пiдвiвся i вийшов з-поза стола.

Злодiй один лишився за столом, блiдий трохи, але веселий.

Михайло: А ти вийдеш iз-за стола чи треба тi вiдти виносити?

Злодiй: Я не вийду, я виджу, що не вийду, бо я маю тут пiд образами сидiти.

Михайло: Ой, вийдеш, бiгме, вийдеш, ми будемо просити!

І кинулись на нього, як голоднi вовки. І коли до них прискочив Іван Дiдух, аби боронити свого злодiя, Михайло та Гьоргiй, п’янi та темнi, стали бити обох – i злодiя, i дiда Івана. Били – як орали.

IX

Як до дiда Івана смерть приходила

Побитий Дiдух мучився. Серед своеi муки вiн то западався в якийсь другий свiт, то виринав з нього. А той другий свiт був болючо дивний. І нiчим старий Дiдух не мiг опертися тому свiтовi, лише одними очима.

І тому вiн ними, блискучими, змученими, так ловив свiтло мiсяця через дiру в стодолi. В’язався очима, держався того мiсця i все мав страх, що повiки запруться, а вiн стрiмголов у невидимий свiт провалиться.

ПЕРЕД НИМ НА ЗЕМЛІ СИНИ ПОКОТОМ ПОСНУЛИ. ВІН ХОДИТЬ ПОМІЖ НИХ ЗІ СВІЧКОЮ, КОГОСЬ ШУКАЄ, ЗАГЛЯДАЄ В ОДНЕ ОБЛИЧЧЯ, ДРУГЕ. ОСЬ БАБА ЛЕЖИТЬ, ОСЬ МАЛИЙ АНДРІЙКО РОЗКИНУВСЯ. А НАДВОРІ – ВІН ВИДИТЬ НА ПОДВІР’Ю БАГАТО МАЛИХ ДІВЧАТ, КОЖНА В БІЛОМУ, КОЖНА В РУЦІ ЖМІНЬКУ СУХИХ КВІТОК ТРИМАЄ.

ВСІ ДИВЛЯТЬСЯ НА МОГИЛУ, З МОГИЛИ ХТОСЬ ВИКИДАЄ ЗЕМЛЮ, І ГРУДОЧКИ ВОРУШЛИВО СПАДАЮТЬ ЗНОВУ В МОГИЛУ. ДІВЧАТКА КИДАЮТЬ СУХІ КВІТКИ В МОГИЛУ, ПОТІМ ВСІ ОЧІ ПОВЕРТАЮТЬ ДО НЬОГО. ХМАРА ОЧЕЙ, СИНІХ, І СИВИХ, І ЧОРНИХ! ТА ХМАРА ОЧЕЙ ПЛИВЕ ДО ЙОГО ЧОЛА, ГЛАДИТЬ ЙОГО, ПРОСТУДЖУЄ.

Іван: Адi, це ангели перед смертю показуються. Промiнь мiсяця знову втiк з-перед очей.

ПОЛЕ РІВНЕ, ДАЛЕКЕ, ПІД СОНЦЕМ СПЕЧЕНЕ. ВОНО ВОДИ ПРОСИТЬ, ДРИЖИТЬ, ВСІЛЯКЕ ЗІЛЛЯ ДО СЕБЕ КЛОНИТЬ, АБИ З НЬОГО ВОДИ НАПИТИСЯ.

ІВАН ДІДУХ ОРЕ НА НИВІ, РУКАМИ ЧЕПІГИ НЕ МОЖЕ ВДЕРЖАТИ, ТАК ПАЛИТЬ ЙОГО СПРАГНОТА У ГОРЛІ. ВОЛИ ВОГКУ ЗЕМЛЮ РОТАМИ РИЮТЬ – ВОДИ ХОЧУТЬ. А НА РІЛЛІ ЙОГО МАТИ-НЕБІЖКА СИДИТЬ ТА Й ПІСНЮ СПІВАЄ, ВІНОК З СУХИХ КВІТІВ СПЛІТАЄ. ПОТИХО ТА СУМНО ГОЛОС ПО ПОЛЮ СТЕЛИТЬСЯ ТА ДО НЬОГО ДОХОДИТЬ. ТУ СПІВАНКУ СПІВАЄ, ЩО МАМА ЙОМУ, МАЛЕНЬКОМУ, СПІВАЛА. А ВІН, СТАРИЙ ІВАН, ПЛАЧЕ, БОЛИТЬ ЙОГО СЕРЦЕ. ВІН ДОЛОНЯМИ СЛЬОЗИ ЛОВИТЬ. ПОВНІ ПРИГОРЩІ СЛІЗ ВЖЕ У НЬОГО.