Хто не ризикує

Останне, що вiн запам’ятав, був шок, коли нiж врiзався в його груди.

– Офiцера поранено, офiцера поранено! Термiнова пiдмога на Ласкомб Роуд! – закричав Фред по рацii, стрибаючи на супротивника.

* * *

Вiн розплющив очi, моргнув i роздивився незнайому кiмнату. Його батьки та сестра стояли бiля лiжка, а незнайомий старший офiцер розташувався бiля дверей. Три зiрки на кожному з погон означали, що вiн був головним iнспектором. Вiльям спробував сiсти й кволо посмiхнувся своiй родинi, та щойно вiн пiдвiвся на кiлька дюймiв, то усвiдомив, що його груди мiцно перев’язанi.

Вiн важко опустився назад.

– Як Фред? – iз зусиллям вимовив вiн.

Нiхто не поспiшав вiдповiдати на це запитання. Врештi-решт, пiдiйшов офiцер i сказав:

– Я головний iнспектор Катберт. Менi дуже жаль, констеблю Ворвiк, але я маю поставити вам кiлька запитань щодо подiй суботнього вечора, бо, як вам вiдомо, ми не можемо тримати пiдозрюваного пiд вартою довше нiж добу, якщо немае доказiв його вини.

– Так, сер, – вiдповiв Вiльям, знову намагаючись сiсти.

Головний iнспектор вiдкрив великий коричневий конверт i витягнув кiлька чорно-бiлих свiтлин рiзних чоловiкiв, одного з яких Вiльям нiколи не змiг би забути.

– Це той чоловiк, якого ви намагалися заарештувати у суботу? – спитав Катберт.

Вiльям ствердно кивнув.

– Але чому ви мене питаете? Спитайте Фреда, вiн зможе вказати на нього особисто.

Головний iнспектор Катберт замовк i поклав фотографii у конверт.

* * *

Парафiяльна церква Святих Михайла та Георгiя не часто була переповнена навiть пiд час щорiчного рiздвяного концерту, але зараз усi лави були зайнятi ще до того, як на нефi з’явився хор.

Констебль полiцii Фред Єйтс, володар Медалi Королеви за вiдвагу, отримав повну полiцейську церемонiю поховання, з почесним караулом бiля входу.

Траурний кортеж супроводжували кiннi офiцери, а Фредова труна була накрита тканинами кольорiв Лондонськоi полiцii, блакитною та срiбною, а Медаль Королеви за вiдвагу та срiбна нагорода лежали зверху.

У церквi на переднiх рядах сидiли старшi офiцери, а всi iншi, кому не вистачило мiсця, стояли позаду. Вiльям iхав проходом в iнвалiдному вiзку, яким керував його батько, а присутнi встали, щоб засвiдчити йому свою повагу. Церковний староста пiдвiв iх до мiсць спереду.

Вiн той, хто виступить проти…

Вiльям добре тримався, доки вiсiм офiцерiв не з’явилися з труною та не понесли ii через прохiд до олтарноi частини церкви, i тодi вiн уже не змiг стримати слiз.