1984. Ми

Йшли роки, ви старiли, а ситуацiя, здавалося, лише погiршувалася. І якщо чим далi, тим бiльше вас нудить вiд дискомфорту, бруду i бiдностi, вiд нескiнченних холодних зим i липкостi старих шкарпеток, вiд вiчно непрацюючих лiфтiв i крижаноi води з-пiд крану, вiд жорсткого мила, яке дряпае вашу шкiру, вiд сигарет, якi розвалюються, вiд iжi з дивним неприемним присмаком – хiба все це не ознаки того, що так не мае бути, що все це неприродньо? Напевно, люди вважають це нестерпним, тому що у них все ж залишилися якiсь крихти спогадiв (можливо, на пiдсвiдомому рiвнi), що колись все було зовсiм iнакше.

Вiн знову оглянув iдальню. Майже всi виглядали потворно, хоча, мабуть, вони все одно виглядали б так само, якби i не були одягненi в однаковi форменi синi комбiнезони. У дальньому кiнцi кiмнати, сидячи за столом на самотi, маленький, схожий на жука чоловiчок пив каву, обхопивши своiми рученятами облуплену бiлу кружку. Його маленькi очi бiгали зi сторони в сторону, кидаючи косi пiдозрiлi погляди на оточуючих.

Як легко, подумав Вiнстон (якщо, звичайно, не придивлятися до оточуючих людей) повiрити в iснування, i навiть переважання серед населення того фiзично iдеального типу людини, який малюе у нашiй уявi Партiя: високi м'язистi юнаки i стрункi дiвчата з пишними грудьми, свiтловолосi, повнi життя, засмаглi, безтурботнi… насправдi, наскiльки вiн мiг судити, бiльшiсть людей у Злiтнiй смузi № 1 були невисокими, чорнявими та не красивими. Цiкаво, що саме люди з такою жукоподiбною зовнiшнiстю переважали у мiнiстерствах: маленькi чоловiчки на коротких нiжках, якi починали активно набирати вагу та обростати жиром ще з пiдлiткового вiку, але при цьому були метушливими та на диво прудкими, з жирними байдужими обличчями i маленькими свинячими очима. Цей тип, здавалося, найкраще процвiтав пiд владою Партii.

Оголошення Мiнiстерства достатку закiнчилося ще одним звуком труби i змiнилося рiзкою немелодiйною музикою. Парсонс, доведений до якогось дебiльного ентузiазму незрозумiлим йому потоком цифр, вийняв люльку з рота.

«А Мiнiстерство достатку в цьому роцi, ба, якi молодцi», – сказав вiн з дiловим виразом обличчя. «До речi, Смiте, може в тебе е леза для голiння?»

«Жодного», – сказав Вiнстон. «Я сам користуюся одним i тим самим лезом ось уже шостий тиждень».

«Ну, тодi грець iз ним… просто подумав, спитаю у тебе про всяк випадок, друже».

«Вибачай», – сказав Вiнстон.