Полліанна

Поллiанна вдоволено зiтхнула.

– Я теж. Менi так цiкаво, яка вона. Ви ж знаете, вона моя едина тiтка i я тривалий час не пiдозрювала про ii iснування. Потiм тато менi розповiв про неi. Вiн казав, вона мешкае у чудовому великому будинку, високо на пагорбi.

– Атож. Будинок уже видно, отам, просто, – пiдтвердила Ненсi. – Отой бiлий, великий, з зеленими ставнями.

– Ох, який гарний! А скiльки дерев i трави навколо! Я в життi не бачила одразу стiльки зеленi. Ненсi, а моя тiтка Поллi багата?

– Так, мiс.

– Як славно! Либонь приемно мати багато грошей. Я нiколи не зустрiчала багатих людей. Хiба що Вайтiв – бо вони таки заможнi. У них килими у кожнiй кiмнатi, i вони щонедiлi ласують морозивом. А тiтонька Поллi теж влаштовуе недiльнi морозива?

Ненсi заперечно похитала головою. Губи iй скривилися i вони з Тiмотi обмiнялися поглядами.

– Нi, мiс. Ваша тiтка навряд чи любить морозиво, iнакше б я, часом, бачила його у неi на столi.

У Поллiанни витяглося обличчя:

– Нi, не любить? Як прикро! Не розумiю, як можна не любити морозива.

Втiм… може, воно й на краще, бо я тепер не боятимуся, що розболиться живiт, як того разу, коли я об’iлася морозивом у мiсiс Вайт. Та може у тiтки Поллi е килими?

– Так, килими у неi е.

– У кожнiй кiмнатi?

– Майже що у кожнiй, – вiдповiла Ненсi й раптом насупилася, пригадавши «кiмнатку на горищi» з голими стiнами i голою пiдлогою, де не було жодного килима.

– Ох, яка я щаслива, – захоплено вигукнула Поллiанна.

– Обожнюю килими. У нас iх нiколи не бувало – крiм двох маленьких хiдникiв, якi ми отримали серед мiсiонерських пожертв, i один з них був заляпаний чорнилом. У мiсiс Вайт iще чудовi картини по стiнах розвiшанi. На них троянди i дiвчатка, що стоять навколiшки, а ще котики, ягнята i лев. Не разом, звiсно, ягнята i лев. У Бiблii сказано, що колись вони будуть разом, але не зараз. Тобто на картинах у мiсiс Вайт вони окремо. А ви любите картини?

– Я… я не знаю, – вiдгукнулась Ненсi здавленим голосом.

– А я люблю. У нас вдома iх нiколи не бувало. Вони не часто приходять у пожертвах. Якось трапилися двi картини, щоправда. Одна була така гарна, що тато вiдразу продав ii, щоб купити менi черевики. А друга була така ветха, що розвалилася, щойно ми ii повiсили. Скло трiснуло i все розсипалося. Я тодi плакала. Але тепер я навiть радiю, що не мала тих гарних речей i не встигла до них звикнути, бо тепер зможу тiшитися ними у тiтки Поллi.