Полліанна

Однак тепер, коли Поллiанна виявила таку схильнiсть до марноти, тiтка похвалила себе за далекоглядне рiшення про маленьку i скромну «кiмнатку на горищi».

Нiжки Поллiанни весело дрiботiли позаду тiтки, а ii великi синi очi захоплено роздивлялися усе довкола, намагаючись не оминути увагою жодноi цiкавинки у цьому розкiшному будинку. Найбiльше, втiм, ii цiкавило, за якими з чарiвних дверей чекае на неi ii власна кiмната – затишна й оздобна кiмнатка, з фiранками, килимами й картинами. Тим часом тiтка рвучко вiдчинила черговi дверi й рушила вгору iншими сходами.

Тут не було на що дивитися. Голi стiни обабiч. У кiнцi сходiв нагорi панували сутiнки, густiшаючи у найдальших закутках, де дах спускався майже до пiдлоги i де громадилися численнi коробки та скринi. На додачу, було тут спекотно й задушливо. Поллiанна мимохiть пiднесла голову, бо стало важко дихати. Вона побачила, як тiтка вiдчинила дверi праворуч.

– Ось твоя кiмната, Поллiанно. Я бачу, твiй саквояж уже тут. Ключик у тебе е?

Поллiанна мовчки кивнула.

Мiс Поллi насупилася.

– Поллiанно, коли я тебе про щось питаю, то я хочу, щоб ти менi по-людськи вiдповiла, а не мотала головою.

– Так, тiтонько Поллi.

– Оце iнша рiч; дякую. Сподiваюся, тут у тебе е все, що тобi знадобиться, – додала вона, задоволено оглянувши чистi рушники та глечик з водою. – Я накажу Ненсi, щоб вона допомогла тобi розпакувати речi. Вечеря о шостiй, – закiнчила вона i, вийшовши з кiмнатки, почала швидко спускатися сходами.

Якийсь час Поллiанна стояла, дивлячись тiтцi услiд. Тодi обвела широко розплющеними очима голi стiни, голу пiдлогу, голi вiкна. Погляд ii зупинився на саквояжi, який ще недавно стояв перед нею у ii кiмнатцi, вдома, на далекому Заходi. Наступноi митi вона подибала до того саквояжа, опустилася поруч з ним навколiшки i затулила обличчя долонями.

Там знайшла ii Ненсi за кiлька хвилин.

– Годi, годi, бiдолашне мое ягнятко, – розраджувала вона дiвчинку, опустившись поруч з нею навпочiпки i пригортаючи ii до грудей.

Поллiанна похитала головою.

– Нi, Ненсi, я погана i зiпсована, я геть розбещена, – схлипувала вона. – Нiяк не хочу зрозумiти, що мiй тато потрiбнiший Богу i янголам, нiж менi.

– Та iм вiн нi до чого непотрiбний, – твердо заявила Ненсi.

– Ой, Ненсi! – непiдробний жах вмить висушив сльози в очах Поллiанни.

Ненсi знiчено всмiхнулася i рiшуче й собi витерла очi.