Полліанна

– Годi, годi, дитино, це я спересердя бовкнула дурницю, – квапливо запевнила вона. – Давай лишень свiй ключик, розпакуемо твiй саквояж та поскладаемо гарненько твоi речi.

Схлипуючи, Поллiанна подала Ненсi ключик.

– Там не так багато речей, – проказала вона стиха.

– Тим швидше розпакуемо, – вiдказала Ненсi.

Обличчя Поллiанни раптом осяяла усмiшка.

– Справдi! – вигукнула вона. – Я маю з цього радiти!

– Гм… Воно й правда, – глянула на неi Ненсi дещо невпевнено.

Моторнi руки Ненсi швидко розпакували книжки, латану бiлизну i кiлька вбогих сукенок.

– Ось так… Тепер буде дуже затишна кiмнатка. Що скажеш, Ненсi? – озвалася вона невдовзi.

Ненсi не вiдповiла, вдаючи, нiбито зосереджено шукае щось у саквояжi. Поллiанна зупинилася коло безголового трюмо i пильно подивилася на голу стiну над ним.

– І менi варто радiти, що тут немае дзеркала, бо як його тут немае я не бачитиму свого ластовиння.

У Ненсi з вуст злетiв якийсь невиразний гук, та коли Поллiанна здивовано обернулася до неi, Ненсi так само порпалася у саквояжi. Тодi Поллiанна пiдiйшла до вiкна i раптом радiсно скрикнула i у захватi заплескала у долонi.

– Ой, Ненсi, я тiльки зараз побачила, яка тут краса, – видихнула вона. – І дерева, i будиночки, i церква зi шпилем, а рiчка виблискуе наче срiбло. Навiщо ж тут iще якiсь картини! Я така щаслива, що вона мене оселила у цiй кiмнатi!

На подив Поллiанни, Ненсi вибухнула риданнями.

– Ненсi, що сталося? Чому ти плачеш? – допитувалася вона перелякано. – Чи це… Може, це була твоя кiмната?

– Моя кiмната? – аж розлютилася Ненсi, тамуючи сльози. – Якби ти не була таким янголятком небесним, i якби дехто не знав уже, почiм тут кiвш лиха… Ой лишенько! Вона дзвонить!

Отак, не завершивши свiй незрозумiлий коментар, Ненсi рвучко пiдхопилася, вискочила з кiмнати i стрiмголов побiгла сходами униз.

Полишена на самотi, Поллiанна повернулася до своеi «картини», як вона подумки охрестила чудовий краевид за вiкном. Тодi обережно торкнула шибку. Задуха робилась нестерпною. На радiсть дiвчинцi, шибка ворухнулася пiд ii пальцями. Наступноi митi вiкно широко вiдчинилося, i Поллiанна вихилилася з нього, жадiбно вдихаючи свiже духмяне повiтря.

Вона подбiгла до iншого вiкна. Воно теж легко вiдчинилося.