Полліанна

Пусте… Насправдi не дуже мене цiкавить, що б там вона сказала, – бубонiла Ненсi, сподiваючись, принаймнi, вберегти дiвчинку вiд прочуханки. – Поквапимось, натомiсть, бо на мене ще чекае гора посуду, знаеш.

– Я допоможу, – радо пообiцяла Поллiанна.

– О мiс Поллiанно! – розчулилася Ненсi.

Якусь хвилину вони йшли мовчки. Небо швидко темнiло. Робилося прохолодно. Поллiанна мiцно трималася за руку своеi подруги.

– Думаю, менi варто радiти з того, що я трiшечки тебе налякала, бо iнакше ти б не пiшла по мене, – прищулилася дiвчинка.

– Бiдолашне ягнятко! Ти, напевне, зголоднiла. Боюся, що зможу тобi запропонувати самий хлiб з молоком, разом зi мною на кухнi. Твоя тiтка неабияк розгнiвалася, коли ти не спустилася до вечерi.

– Я не могла спуститися. Я була там, на скелi.

– Так, але вона, бач, про це не знала, – сухо зауважила Ненсi, стримуючи смiх. – То вже вибачай за хлiб з молоком.

– Як на те, навпаки. Я радiю.

– Радiеш? Чому?

– А що? Я люблю хлiб з молоком, i менi подобаеться повечеряти з тобою.

– Ти ладна радiти з будь-якого приводу, – зазначила Ненсi, пригадавши, як мужньо Поллiанна намагалася полюбити свою вбогу кiмнатку на горищi.

– Бо це, бач, така гра, – захихотiла Поллiанна.

– Гра??

– Так, це гра, що називаеться «знай, радiй».

– Що за нiсенiтницi?

– А що? Це гра така. Мене тато навчив, i це славна штука, – гнула своеi Поллiанна. – Ми завжди так грали, ще вiдколи я була малою. Я навчила цiеi гри дам iз «Жiночоi допомоги» й вони теж грали… дехто з них.

– То як у неi грають? Бо я не надто знаюся на забавах. Поллiанна знову засмiялася, а заразом – зiтхнула; у сутiнках ii обличчя видавалося худеньким i задумливим.

– Все почалося з милиць, якi прибули у пожертвах для мiсii.

– З милиць?

– Атож. Розумiеш, я хотiла ляльку, i тато iм про це написав. Та коли надiйшов черговий вантаж для мiсii, панi писала, що ляльки нiхто, на жаль, не пожертвував, а, натомiсть, е дитячi милицi. Тому вони надсилають нам милицi, в надii, що вони стануть у пригодi якiй-небудь дитинi.

– Мушу зiзнатися, що не бачу, в чому тут полягае забава, – заявила Ненсi майже роздратовано.

– Саме в тому суть гри – у будь-чому знайти щось таке, з чого можна порадiти, – завзято пояснювала Поллiанна. – І ми почали грати саме з милиць.

– Боже милосердний! Щось я не бачу, з чого тут радiти, коли хочеш ляльку, а тобi дають милицi!

Поллiанна заплескала у долонi.