Полліанна

– Отож-бо й воно! – вигукнула вона. – Спершу я теж не бачила, з чого, – зiзналась вона, – але тато менi пiдказав.

– То, коли твоя ласка, пiдкажи й менi, – буркнула Ненсi.

– Простiше простого! Радiеш з того, що милицi тобi… не потрiбнi, – переможно виголосила Поллiанна. – Бачиш, усе дуже просто, коли знаеш, як грати!

– Отаке химерне вигадати… – пробурмотiла Ненсi, майже з острахом дивлячись на дiвчинку.

– Нiчого не химерна, а дуже славна гра, – вперто наполягала Поллiанна. – Ми, вiдтодi не полишали грати в неi.

А що складнiше завдання, то цiкавiша його долати. Щоправда, iнодi бувае… аж надто важко… якот, коли тато йде на небо i не лишаеться нiкого, крiм дам iз «Жiночоi допомоги».

– Чи коли тебе поселяють у задушливiй убогiй комiрчинi пiд дахом, – сердито рикнула Ненсi.

Поллiанна зiтхнула.

– Так, цього разу попервах було тяжко, – визнала вона, – надто, що я почувалася такою самотньою. По щиростi, я саме не мала жодноi охоти до гри, а на додачу я очiкувала усiляких вигод! Але потiм я пригадала, як я не люблю бачити у дзеркалi свое ластовиння, а тодi ще побачила чарiвний краевид з вiкна, вiдтак я вже знала, що знайду, з чого радiти.

Бо коли наполегливо шукаеш радощiв, то на прикрощi – як ось брак ляльки – просто не зважаеш.

– Гму! – гмикнула Ненсi, намагаючись звiльнитися вiд клубка, що став iй у горлi.

– Зазвичай це не забирае так багато часу, – зiтхнула Поллiанна, – а часто взагалi виходить наче мимоволi. Я так давно граю, що призвичаiлася. Це справдi чудова гра.

Ми з татом, – ii голосок затремтiв, – любили в неi грати. Тепер, либонь, буде складнiше, бо нема з ким грати. Можливо, втiм, тiтка Поллi захоче, – спало iй на думку.

– Куваннячко-щебетаннячко!.. Вона?! – процiдила Ненсi крiзь зуби.

Зважившись, вона додала рiшучiше:

– Послухайте, мiс Поллiанно, я не впевнена, що наловчуся аж так гарно грати, ба, навiть не скажу, що я добре збагнула, що й до чого, але я з вами гратиму – хай уже сяк-так на косяк – а гратиму.

– Ой, Ненсi! – кинулася iй на шию Поллiанна.

– Буде просто чудово. Побачиш, як це славно.

– Гм… може, – невпевнено погодилася Ненсi. – Але на багато вiд мене не сподiвайтеся. Я нiколи не надавалася до iгор, одначе цього разу докладу зусиль. Принаймнi, тобi буде з ким грати, – завершила Ненсi, коли вони разом переступили порiг кухнi.

Поллiанна з апетитом ум’яла скибку хлiба з молоком. Тодi на пропозицiю Ненсi пiшла до вiтальнi, де ii тiтка сидiла й читала книжку.