Полліанна

Поллiанна швиденько вбралася, щоб приеднатися до неi.

Вона стрiмголов збiгла сходами з горища, залишивши широко вiдчиненими обое дверей. Далi – коридором, тодi ще один марш сходiв i, грюкнувши дверима з сiткою вiд комах, дiвчинка бiгом обминула будинок i опинилася у саду.

Тiтонька Поллi зi старим садiвником саме схилилися над трояндовим кущем, коли Поллiанна, не тямлячи себе вiд радощiв, кинулася iй на шию.

– Ох, тiтонько Поллi, тiтонько Поллi… такого ранку… яка я щаслива, що живу на цьому свiтi!

– Поллiанно! – гостро запротестувала ледi, випроставшись настiльки, наскiльки дозволяли сорок кiлограмiв, що повисли у неi на шиi.

Поллiанна вiдпустила руки й почала пританцьовувати навшпиньки.

– Нi, лише тодi, як дуже люблю когось так, що не можу стриматися! Я побачила вас у вiкно i подумала, як гарно, що ви не дама з «Жiночоi допомоги», а моя справжня рiдна тiтонька. І у вас був такий гарний вигляд, що я побiгла вниз, щоб обiйняти вас.

Похилений старенький раптом вiдвернувся.

– Поллiанно, ти… Я… Томасе, на сьогоднi досить. Гадаю, ти все зрозумiв… щодо трояндових кущiв? – промовила вона суворо, а тодi повернулась i швидко пiшла геть.

– Ви завжди працювали у цьому садку, мiстере… дядечку? – поцiкавилася Поллiанна.

Старий обернувся до неi. Губи йому злегка скривилися, а в очах, схоже, блищали сльози.

– Так, мiс. Я старий Том, садiвник, – вiдказав вiн.

Старий несмiливо, але наче скоряючись непереборнiй силi, на мить поклав на русяву голiвку тремтячу руку.

– Як ви схожi на свою маму, маленька ледi! Я знав ii ще коли вона була менша за вас теперiшню. Я вже тодi працював тут садiвником.

Поллiаннi аж перехопило подих.

– Справдi? То ви знали мою маму, коли вона була маленьким земним янголятком, а не, як тепер, небесним? Ой, розкажiть менi, будь ласка, про неi, – всiлася Поллiанна коло старого просто на землю.

З будинку долинув дзвiнок.

– Мiс Поллiанно, дзвiнок зранку – кличе до снiданку, – крекчучи пiдняла вона дiвчинку з землi й потягла до будинку, пояснюючи дорогою: – В iнший час дзвiнок запрошуе на обiд i вечерю. Але завжди вiн означае одне: хоч би де ви не були, мусите все покинути й бiгти мерщiй до столу. Якщо ви цього не засвоiте, нам щоразу доведеться шукати якогось особливого приводу для радощiв.