Полліанна

З такими словами Ненсi загнала Поллiанну в будинок, мов те неслухняне курча у курник.

Першi п’ять хвилин снiданку минули у цiлковитiй тишi. Раптом мiс Поллi помiтила двох вiдразливих мух, якi спокiйнiсiнько кружляли над столом.

– Ненсi, звiдки взялися мухи? – суворо запитала вона, не спускаючи очей з двох крилатих комах.

– Не знаю, мем. На кухнi не було жодноi.

Напередоднi Ненсi була настiльки схвильована, що не звернула уваги на розчиненi вiкна у кiмнатi Поллiанни.

– Напевне, це моi мухи, тiтонько Поллi, – люб’язно вступила Поллiанна.

– Сьогоднi вранцi у моiй в кiмнатi iх цiла зграйка назбиралася.

Ненсi прожогом вискочила з кiмнати, прихопивши з собою тацю з гарячими мафiнами, якi вона саме лаштувалася подавати до столу.

– «Твоi»? – охнула мiс Поллi. – Що ти маеш на увазi? Звiдки вони налетiли?

– Отакоi, тiтонько! Звiсно, знадвору. Залетiли у вiкна. Я сама бачила, як вони це робили.

– «Сама бачила»! Хочеш сказати, що ти повiдчиняла вiкна, на яких немае сiток вiд комах?

– Нi, тiтонько Поллi, жодних сiток не було.

Ненсi знову зайшла до iдальнi, з тацею мафiнiв. Обличчя iй аж побуряковiло.

– Ненсi, – рiзко наказала iй господиня, – постав мафiни на стiл, а сама негайно пiднiмися у кiмнату мiс Поллiанни й позачиняй усi вiкна. І дверi теж. Згодом, коли впораешся на кухнi, пройдися по всiх кiмнатах з мухобiйкою. Подбай, щоб не лишилося жодноi мухи.

До небоги ж вона звернулася з такими словами:

– Поллiанно, я замовила протимоскiтнi сiтки на твоi вiкна.

Я пам’ятала, що це мiй обов’язок. А ти, як менi видаеться, про свiй обов’язок забула.

– Мiй обов’язок? – широко розплющила очi здивована Поллiанна.

– Безперечно. Я знаю, що зараз тепло, але я вважаю, ти маеш обов’язок тримати вiкна зачиненими, доки не привезуть сiтки. Мухи, Поллiанно, не тiльки бруднi й набридливi, але також украй небезпечнi для здоров’я. Пiсля снiданку я дам тобi одну брошуру, щоб ти про це прочитала.

– Прочитала? Ой, дякую, тiтонько Поллi. Я люблю читати.

Мiс Поллi голосно вдихнула i мiцно стиснула губи. Глянувши на ii суворе обличчя, Поллiанна й собi трiшечки насупила брови.

– Менi прикро, що я забула про свiй обов’язок, тiтонько Поллi, – вибачилася вона несмiливо. – Я бiльше не вiдчинятиму вiкна.

Тiтка не вiдповiла. До кiнця снiданку вона бiльше не зронила нi слова. Вiдтак пiдвелася, пiдiйшла до книжковоi шафи у вiтальнi, дiстала тоненьку брошурку i повернулася до небоги.

– Прочитаеш оцю статтю, Поллiанно.