Полліанна

Я раджу тобi пiти до своеi кiмнати й прочитати ii негайно. Я пiднiмуся за пiвгодини, i ми переглянемо твоi речi.

Дивлячись на зображення кiлькаразово збiльшеноi голови мухи на обкладинцi, Поллiанна весело вигукнула:

– Дякую, тiтонько Поллi!

Наступноi митi вона пiдскоком вибiгла з кiмнати, грюкнувши дверима.

Мiс Поллi спохмурнiла, вагаючись, а тодi величною ходою перетнула кiмнату i вiдчинила дверi. Але Поллiанна вже зникла з поля зору, дрiбочучи по сходах на горище.

За пiвгодини мiс Поллi з виразом загостреного усвiдомлення обов’язку, що вiдбивалося у кожнiй рисочцi ii обличчя, пiднялася на горище.

Коли вона вiдчинила дверi, Поллiанна зустрiла ii вибухом непiдробного захвату.

– Ой, тiтонько Поллi, я в життi не читала нiчого цiкавiшого. Я така щаслива, що ви дали менi почитати цю книжку! Хто мiг би уявити собi, що мухи на своiх лапках переносять стiльки всього, i…

– Гаразд, – зупинила ii мiс Поллi. – Поллiанно, принеси менi весь свiй одяг, я маю його оглянути. Все, що тобi не пiдходить, я вiддам Саллiванам.

Не дуже охоче Поллiанна вiдклала брошуру i пiдiйшла до шафи.

– Я боюся, вам моя вдяганка сподобаеться ще менше, нiж дамам iз «Жiночоi допомоги», вони навiть казали, що то чистий сором, – зiтхнула дiвчинка. – Але у двох чи трьох останнiх пожертвах для мiсii траплявся одяг лише для хлопцiв i стареньких, тож… А ви, тiтонько Поллi, коли-небудь носили речi з благочинностi?

У вiдповiдь на гнiвний погляд мiс Поллi, дiвчинка квапливо виправилася:

– Ой, звiсно нi, тiтонько! – вигукнула вона зашарiвшись.

– Я забула, що багатим не потрiбна благочинна допомога. Розумiете, тут, у своiй кiмнатцi, я iнодi забуваю, що ви багата.

Зачеплена за живе, мiс Поллi розтулила вуста, але промовчала. Поллiанна ж, не помiтивши, яке прикре враження ii слова справили на тiтку, спокiйно вела далi:

– Я до того, що вантажi з пожертвами геть непередбачуванi – там знаходиш усе, що завгодно, тiльки не те, що хочеш, навiть, коли наперед це знаеш. Щоразу траплялися такi партii пожертв, з якими дедалi складнiше бувало грати, коли ми з тат…

Поллiанна вчасно пригадала, що тiтка заборонила iй говорити про батька.

Вiдтак, вона кинулася до шафи й обiруч витягла звiдти все свое убоге вбрання.

– Речi геть негарнi, – промимрила Поллiанна, – i навiть не чорнi, через той червоний килим для церкви. Але це все, що я маю.

Мiс Поллi самими кiнчиками пальцiв перегорнула купу одягу, який не пасував би нiкому, а надто – Поллiаннi.