Полліанна

Дами у цiй справi розiйшлися ще бiльше, нiж у питаннях шиття. Вони хотiли найперше навчити мене пекти хлiб, але кожна мала свiй геть вiдмiнний рецепт, отож, на одному з засiдань, вони постановили, що вчитимуть мене по черзi – кожна раз на тиждень, пополуднi, на своiй кухнi. Я встигла навчитися готувати тiльки шоколадну помадку та пирiг з iнжиром, доки… доки мусила скiнчити… – голос Поллiаннi урвався.

– Шоколадна помадка i пирiг з iнжиром, оце так! – скривилася мiс Поллi. – Що ж цю прогалину ми швидко виправимо.

Вона на мить замислилася, а тодi поважно оголосила:

– Щоранку о дев’ятiй ти менi читатимеш уголос упродовж пiвгодини. До цього часу ти маеш поприбирати у своiй кiмнатi. По середах та суботах – з пiв на десяту i до обiду – Ненсi, на кухнi, навчатиме тебе куховарити. Решту ранкiв я вчитиму тебе шити. Пополуднi ти матимеш час на музику. Я негайно знайду тобi викладача, – рiшуче завершила вона i пiдвелася зi стiльця.

– Але ж, тiтонько, тiтонько Поллi! – перелякано вигукнула Поллiанна.

– Жити? Дитино, що ти маеш на увазi? Наче ти не живеш весь цей час!

– Так, безперечно, пiд час усiх цих занять я дихатиму, але, тiтонько Поллi, це ще не означае, що я житиму. Людина дихае також, коли спить, але це не життя. Пiд життям я розумiю – робити, що тобi хочеться: бавитися надворi, читати книжки (про себе, звiсно), видиратися на гори, розмовляти з мiстером Томом у садку i з Ненсi, дiзнаватися про людей та iхнi домiвки, i про всi-всi дивовижнi речi на цих мальовничих вулицях, якими я вчора проiжджала.

Мiс Поллi роздратовано пiднесла голову.

– Поллiанно, ти просто неймовiрна дитина! Звiсно, ти матимеш достатнiй час для розваг. Але, на мою думку, якщо я ладна виконати свiй обов’язок i дати тобi вiдповiдну освiту та виховання, ти, своею чергою, маеш бути готова докласти зусиль до того, щоб не змарнувати моi зусилля.

Поллiанна здавалась ошелешеною.

– Тiтонько Поллi, чи ж я посмiла б виявити таку до вас невдячнiсть! Я вас люблю. Ви ж навiть не дама з «Жiночоi допомоги», ви моя тiтонька!

– Дуже добре. То подбай, щоб не поводитися невдячно, – повчальним тоном промовила мiс Поллi i повернулася до дверей.

Вона вже спустилася на половину маршу, коли у неi за спиною пролунав несмiливий голос Поллiанни:

– Тiтонько Поллi, вибачте… ви не сказали, якi з моiх речей ви хочете… комусь вiддати.