Полліанна

Як же чудово! Пританцьовуючи з радощiв, Поллiанна з захватом вдихала прохолодне повiтря. Злегка прогинаючись пiд ii ногами, бляшаний дах дзвiнко крякав, що неабияк розважало Поллiанну. Вона навмисне, зо два-три рази, прогулялася туди й сюди балакучим дахом. Пiсля задушливоi спекотноi кiмнатки, особливо приемно було вiдчувати навколо себе нiчну свiжiсть; а ризику зiрватися з широкоi, пласкоi покрiвлi, вона не вбачала. Нарештi дiвчинка затишно згорнулася на котиковiй перинi, пiдклавши пiд голову подушку з другого мiшка i накрившись третiм, i налаштувалася засинати.

– Як добре, що сiтки на моi вiкна так i не встановили, – блаженно пробелькотала вона, клiпаючи сонними очима на зiрки, – iнакше, я б нiколи не пiзнала всiеi цiеi краси.

Тим часом унизу, у своiй спальнi, поруч з заскленою верандою, блiда вiд переляку мiс Поллi гарячково натягувала на себе халат i взувала пантофлi. Вона вже встигла по телефону викликати Тiмотi.

– Мерщiй сюди! І розбуди батька, – тремтячим голосом наказала вона. – Вiзьмiть iз собою лiхтарi.

Хтось вилiз на дах солярiю. Напевно, видерся по решiтцi для плетистих троянд або ще якось. Тепер зловмисник може проникнути всередину будинку через слухове вiконце. Дверi на сходи з горища я замикала, але ви однаково покваптися!

Невдовзi по тому, Поллiанну, яка щойно поринула у солодкий сон розбудило рiзке свiтло лiхтаря i чиiсь зойки й вигуки. Злякано витрiщивши очi, вона побачила перед собою Тiмотi, що видерся на дах драбиною, а старий Том, саме пролазив з протилежного боку через вiкно горища.

У нього з-за спини визирала тiтка Поллi.

– Поллiанно, як це розумiти? – вигукнула вона.

Поллiанна сiла, розгублено клiпаючи очима.

– Мiстере старий Томе, тiтонько Поллi! Чого ви? – промимрила вона сонно. – Ви не лякайтеся! У мене сухот немае. Я сплю просто неба тому, що у моiй кiмнатi задуха. Але всi вiкна зачиненi, тiтонько Поллi, ви не думайте – жоднi мухи зарази у будинок не принесуть.

Тiмотi раптом зник, стрiмко спустившись по сходах. Старий Том, вiддав лiхтар мiс Поллi й теж квапливо пiшов за сином.

Тiтонька закусила губу, чекаючи, поки чоловiки заберуться геть. Потiм, вона сказала:

– Поллiанно, подай менi оцi речi, i негайно в будинок!

– Що за нестерпна дитина! – стискаючи в руцi лiхтар, вигукнула вона трохи згодом, коли Поллiанна була вже в будинку.

Пiсля перебування на даху, повiтря на горищi видалося Поллiаннi ще важчим, нiж ранiше. Однак вона не нарiкала, а тiльки зiтхнула судомно.