Полліанна

Поллiанну, втiм, це не бентежило.

– Та нi, мене це нiтрохи не засмучуе, – пояснювала вона Ненсi. – Менi подобаеться прогулюватися, розглядати будинки, спостерiгати за людьми. Просто я люблю людей. А ти, Ненсi?

– Я б так не сказала. Принаймнi, не всiх, – сухо зауважила Ненсi.

Будь-якого погожого дня Поллiанна неодмiнно випрошувала для себе якесь «доручення у мiстi», що давало iй привiд для черговоi прогулянки – щоразу в нове мiсце. І дуже часто, хоч би куди вона прямувала, iй зустрiчався один i той самий чоловiк.

Вона, для себе, називала його «Той Джентльмен», незалежно вiд того, скiльки iнших джентльменiв зустрiлися iй того чи iншого дня.

Той Джентльмен зазвичай бував у довгому чорному пальтi й шовковому цилiндрi, а такi елементи вбрання притаманнi лише iстинним джентльменам. Той Джентльмен, завжди бездоганно поголений, з благородною сивиною, що виднiлася з-пiд цилiндра, вiдзначався пiдкреслено стрункою поставою i ходив дуже швидко. І вiн завжди бував сам, через що Поллiаннi стало трохи шкода Того Джентльмена.

Можливо тому вона, якогось разу, наважилася заговорити з ним.

– Добрий день, сер. Хiба ж сьогоднi не чудовий день? – весело вигукнула вона, наближаючись до Того Джентльмена.

Той Джентльмен квапливо озирнувся, а потiм невпевнено зупинився.

– Ви до мене звертаетеся? – рiзко запитав вiн.

– Так, сер, – пiдтвердила Поллiанна. – Я кажу, чудовий сьогоднi день, правда?

– Га? Кхе! Гм-м… – вiдкашлявся вiн i рушив собi далi. Поллiанна засмiялася.

Який кумедний Джентльмен, подумалось iй.

Наступного дня вона знову його зустрiла.

– День сьогоднi не такий як учора, але все одно гарний! – весело вигукнула дiвчинка.

– Га? Кхе! Гм-м… – вiдгукнувся вiн так само, як учора, i Поллiанна знову радiсно засмiялася.

Коли ж Поллiанна, на третiй день, знову подiлилася з ним своiми думками про погоду, Той Джентльмен раптом зупинився.

– Хто ви, моя дитино, i чому ви щодня заговорюете до мене?

– Я Поллiанна Вiтьер, а ви менi видалися самотнiм.

Як славно, що ви зупинилися! Адже тепер, ми з вами познайомилися. Щоправда, я так i не знаю, як вас звати.

– Ну, це вже, знаете…

Не закiнчивши речення, Той Джентльмен рушив геть iще стрiмкiше, нiж зазвичай.

Поллiанна подивилася йому вслiд. Розчарована посмiшка застигла на ii личку.

– Схоже, вiн навiть не зрозумiв, що познайомилися ми лише наполовину. Я так i не дiзналася його iменi, – знiяковiло пробурмотiла вона собi пiд нiс.