Чудесна мандрівка Нільса з дикими гусьми

Вiн зробив iще крок… Тодi кiт одним стрибком збив з нiг Нiльса i притис його до землi переднiми лапами.

– Допоможiть, допоможiть! – заверещав Нiльс щосили.

Але голосок у нього був тепер мов у мишеняти. Та й нiкому було його рятувати.

Нiльс зрозумiв, що йому настав кiнець, i вiд жаху заплющив очi.

Раптом кiт втягнув пазурi, випустив Нiльса з лап i сказав:

– Гаразд, на перший раз досить. Якби твоя мати не була такою доброю господинею i не поiла мене вранцi й ввечерi молочком, тобi було б непереливки. Заради неi я залишу тебе в живих.

З цими словами кiт повернувся й спокiйнiсiнько пiшов геть, тихенько муркочучи, як i годиться доброму домашньому котовi.

А Нiльс встав, обтрусив зi шкiряних штанцiв бруд й поплентався в кiнець двору. Там вiн видерся на виступ кам’яноi огорожi, всiвся, звiсивши крихiтнi ноги в крихiтних черевичках, i задумався.

Що ж буде далi?! Невдовзi повернуться батько з матiр’ю! Як же вони здивуються, побачивши свого сина! Мати, звiсно, заплаче, а батько, може, скаже: так Нiльсу й треба! Потiм прийдуть сусiди з усiеi округи, вiзьмуться його розглядати й охати… А раптом його хтось вкраде, щоб показувати роззявам на ярмарку? Ох i потiшатимуться над ним хлопчиська!.

. Ах, який вiн нещасний! Який нещасний! У цiлому свiтi, мабуть, немае людини нещаснiшоi за нього!

Вбога хатинка його батькiв, притиснута до землi похилим дахом, нiколи ще не здавалася йому такою великою й гарною, а iхнiй тiсний дворик – таким просторим.

Десь над головою Нiльса зашумiли крила. Це з пiвдня на пiвнiч летiли дикi гуси.

Вони летiли високо в небi, витягнувшись правильним клином, але, побачивши своiх родичiв – домашнiх гусей, – спустилися нижче й закричали:

– Летiмо з нами! Летiмо з нами! Ми летимо на пiвнiч, до Лапландii! До Лапландii!

Домашнi гуси захвилювалися, загелготали, залопотiли крилами, наче пробували, чи можуть вони злетiти. Але стара гуска – вона доводилася бабусею добрiй половинi гусей – бiгала навколо них i лементувала:

– З глузду з’iх-хали! З глузду з’iх-хали! Схаменiться! Ви ж не якiсь волоцюги, ви поважнi домашнi гуси!

І, задерши голову, вона закричала в небо:

– Нам i тут добре! Нам i тут добре!

Дикi гуси спустилися ще нижче, нiби видивляючись щось у дворi, i раптом – всi разом – злетiли в небо.

– Га-га-га! Га-га-га! – кричали вони. – Хiба ж це гуси? Це якiсь жалюгiднi курки! Лишайтеся у вашому курнику!

Вiд злостi й образи у домашнiх гусей навiть очi почервонiли. Такоi образи вони ще нiколи не чули.